Астрашевська Тетяна, вчитель, Херсонська загальноосвітня школа І-ІІІ ст.№47 Херсонської міської ради

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Людяність. Взаємодопомога. Турбота про ближнього. Такі красиві і для усіх нас знайомі слова, справжнє значення яких починаєш розуміти лише тоді, коли потрапляєш у скрутну ситуацію і потребуєш сторонньої допомоги, бо сам уже «не вивозиш».

Для мене такою відправною точкою був жовтень 2023 року.

Ніч із сьомого на восьме жовтня, неділя, близько чверті на першу Херсон починає здригатися від потужних вибухів: нас обстрілюють з «Градів» з Лівобережжя. Лежу і рахую «виходи». Одна касета, друга, третя…

У кімнаті доньки починає дуже голосно нявчати кіт, вона забирає його і переходить до мене в кімнату. Це потім я зрозумію, що він врятував її життя.

Четверта касета… Однією рукою обіймаю дитину, другою накриваю голову. Я уже розумію, куди летить наступний снаряд, хоч і не чую його. Потім вибух, будинок здригається, чути, як сиплеться скло. Піднімаю голову, зі стелі над ліжком стирчить уламок (він і досі стирчить як нагадування). Цілую доню, розумію, що живі. У кухні повно пилу, сморід від порохових газів, але єдине, що мене зараз турбує: чи немає пожежі? Біжу під вибухами на подвір’я, щоб переконатись, що усе нормально, дах не горить.

Заграва від «прильотів» добре освітлює: понівечений дах, пошкоджена стіна, вибиті вікна, паркану геть нема, курятник знесло вщент, бо за пів метра від нього з землі стирчить «болванка».

У вітальню і доньчину кімнату заходити страшно – там, напевно, усе засипане уламками. Вибухи припинилися, четверта касета була останньою. Раптом чую, знадвору голоси: «Дівчатка, ви цілі?» Це – мої сусіди з майже половини кварталу, які прийшли нас рятувати. Хтось намагається заспокоїти мене, але я і так спокійна, розумію, що сльози не зарадять ситуації. За декілька хвилин гукають: «Ми знайшли двох твоїх курей». Потім принесли ще одну. Домовляємось, що вранці побачимось.

Ранок. Трохи розвиднілося, йду подивитися та оцінити масштаби руйнувань. Під стіною сидять дві курки, забираю їх, ще одну – живу – відкопую з-під завалу курника. Нарешті наважуюсь зайти у пошкоджену частину будинку.

О! Ось і мій паркан, правда, частинами: у доні на ліжку (відпочити, мабуть, приліг), у вітальні на підлозі, у стінах.

Десь за годину починають приходити люди. З мого кварталу, з сусіднього, з інших вулиць. Боже! Декого я не знаю взагалі! Прийшли моя подруга і кума, разом із донею взяли на себе прибирання в кімнатах, тому я залишаюся працювати на вулиці.

Завжди знала, що у мене найкращі сусіди, але і близько не уявляла, що аж так!

За пів дня ми разом майже усе розібрали. Залишалося найгірше – забити вікна і накрити дах, бо почав падати дощ. Від райради привезли будматеріали першої допомоги, але сказали, що вікна закриють тільки завтра. У мене шок: дощ, вибиті вікна, паркану нема… Хлопці про щось тихенько перемовляються, а за хвилин двадцять привозять плиту, щоб затулити рами. Хтось із хлопців уже на даху: зашивають фронтон, знімають побитий шифер. Телефонує знайома: «Спитай у хлопців, скільки треба листів шиферу. Багато немає, але листів вісім я дам. Хай приходять». – «Скільки я тобі грошей винна за шифер?» - «Ти при здоровому глузді?».

Чомусь очі вперше стали вологі…

Трохи не встигаємо накрити дах, бо уже надворі майже темно. Хлопці знову про щось домовляються…

Ранок приніс нові сюрпризи. Чоловіки, виявляється, домовилися зустрітися зранку, бо ж треба закінчити роботу на даху. Приїхав тато одного з моїх учнів, вирішив утеплити вікна, щоб ніде не задувало, бо зараз їх точно ніхто міняти не буде, а попереду зима. Це було дуже несподівано. Потім завітав ще один сусід, порахував, скільки треба матеріалів на паркан. Я знаю, скільки зараз коштує робота зварювальника, бо є свій, але він зараз на фронті. Називаю йому суму. Довгий промовистий погляд: кава і бутерброд. За два тижні я була з новим парканом. А ще за два сусід був уже в «учебці». Він знав, що йтиме, і поспішав закінчити роботу.

Мої любі сусіди! Ви просто неймовірні люди! Я безмежно вдячна вам за вашу допомогу, турботу, тепло! Ви навіть не уявляєте, що зробили для мене!

Потім була волонтерська допомога і дуже значна, за що щиро вдячна тим установам, хто відгукнувся. Заявки подавала навмання, багато хто відмовив у допомозі, тому дуже було несподівано, коли пролунав дзвінок з одного із фондів і мені повідомили, що я потрапляю у їхню програму відновлення пошкодженого житла. Жінка-виконроб під час нашої зустрічі сказала, що вони не можуть обіцяти багато, але замінять вікна, відновлять фронтон і повністю перекриють дах. А ще шкодувала, що у них просто немає відповідних спеціалістів, щоб зробити це власними силами, тому виділять трохи коштів на матеріали для внутрішнього і зовнішнього ремонту.

О Боже! Люди надають допомогу і ще перепрошують, що зможуть зробити менше, ніж хотіли б! Моя віра в людей міцнішала щодня.

Навесні співробітники фонду встановили вікна, за тиждень полагодили дах і фронтон. Через певний час зателефонували з фонду і запитали, чи задоволена я якістю виконаних робіт. Агов! Ви це серйозно?! Чи задоволена якістю?! Та люди навіть сміття за собою винесли! Дуже довго налаштовувалася, щоб зателефонувати комунальникам, бо будівельне сміття треба вивезти. Нарешті телефоную керівнику установи, пояснюю ситуацію і питаю, скільки коштуватиме послуга. Мені відповіли, що сьогодні бригада не зможе приїхати до мене, бо знову в місті чимало точок, де вкрай необхідна допомога, тому будуть лише за кілька днів. Безкоштовно. Приїхали за три дні.

Допомогли навіть більше, ніж очікувала. Низький уклін! Просто неймовірні люди!

За мирних часів навіть уявити не могла, скільки у нас в Україні тих, хто готовий допомогти іншим.

За пів року по тому дочка стала волонтером, згодом створила свою громадську організацію і тепер уже сама надає допомогу тим, хто її потребує.

А я… продовжую працювати з дітьми, навчаю їх бути толерантними, людяними, вдячними, чуйними, не проходити повз тих, хто у скруті, хто не в змозі впоратися із бідою самостійно. І тоді, можливо, хтось так само не пройде повз нас.