Під час війни життя змінилось. На окупованих територіях нелюдські умови: мирне населення гине не тільки від обстрілів, а й від того, що не вистачає ліків.

Ми з Воскресенки Пологівського району. Виїхали до Запоріжжя, тому що в нас ракети вибухали на вулиці, страждали будинки. Коли ракети збивали над нашим домом і все падало, нам стало несила терпіти. Шокував сам факт того, що почалась війна, шокували російські танки в селі.

Ми їхали машиною, друг нас вивіз. У нас діти, то нас дуже не перевіряли. Та все одно страшно було й неприємно на російських блокпостах. Але більш-менш нормально доїхали.

Коли були в окупації, лікарів не було. Моя свекруха дуже хворіла - так і померла, бо не було лікарів і медикаментів.

Як ми виїжджали, газ ще був. Зараз уже немає. Вода є. Роботи немає. Не знаю, як там жити. Я думаю, поки війна не закінчиться, ми туди не поїдемо.

Найбільше мене турбує навчання дітей. Як далі будемо вчитися? Ми знайшли роботу, тож проживемо. А от щодо онлайн навчання – це болюче питання.

Запоріжжя обрали, бо нам тут допомогли друзі з житлом і з роботою. Хотілося б, щоб до осені війна закінчилася, щоб діти пішли в школу й навчалися нормально. Мрію про мир, хочу додому повернутися, і щоб усі живі були.