Історії, які ви нам довірили
Я одинока мати двох дітей. Моя сім'я ніколи не забуде холодний ранок 22 січня 2015 року. О 6:30 ранку почалися перші обстріли нашого тихого, мирного, гарного селища Миронівського.
Схопивши дітей з ліжка, я побігла в підвал свого фінського будинку. Дуже було страшно, моторошно, діти і я плакали. Оскільки будинок переважно з дерева, підлога та стіни ходили ходором, шибки у вікнах дзвеніли, усе тряслося. Діти кричали зі страху.
Просиділи в підвалі тиждень. Обстріли не припинялися ні вдень, ні вночі. Побоюючись за життя своїх дітей (старшому тоді було сім років, а молодшому рік і дев'ять місяців), я вирішила поїхати із селища. Допомогли сусіди.
Дуже було важко й гірко покидати рідний дім, де народилася я і мої синочки. Ми плакали до самого Харкова. Розставання далося важко.
Щойно оголосили про перемир'я – ми почали збиратися додому. Повернулися ввечері 23 лютого 2015 року. Мої діти та я раділи всьому. Води, світла, газу й опалення немає, а ми раді: «Ура! Ми вдома!»
У селище вийшла 24 лютого і його не впізнала. Людей, дітей на вулицях немає, магазини, школи, садок, лікарня не працюють. Самотньо бродять коти та собаки, птахів не чути. Будинки обвуглені й розбиті, на вулицях снаряди від «Градів» лежать, вікна в будинках вибиті, стіни та дахи проламані й побиті від осколків. Жах…
Я і мої дітки, ми не хочемо війни.
Ми хочемо МИРУ!
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
