Осьмачко Богдана, 10 клас, Гірський ліцей Гірської міської територіальної громада Сєвєродонецького району Луганської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Івасютіна Наталья Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - це не лише боротьба за землю, але й за життя багатьох людей та віру у щасливе майбутнє, не дивлячись на тяжкі умови. Мій шлях почався, коли мені було шість, я вперше почула звуки вибухів та зрозуміла, що потрібно вірити в найкраще, не знаючи, які страшні пригоди на мене чекають… Через великий проміжок часу я подорослішала, та війна все одно триває.

Досі пам‘ятаю, як проводила години, сидячи у підвалі разом з рідними.

Найдорожчою людиною на той час став мій батько, увесь час ховаючись від обстрілів, він підтримував мене та відволікав від того, що відбувалось навколо. На сьогоднішній день, він захищає не лише мене, а й всю Україну, і я відчуваю неймовірну гордість за свого тата. Мені дійсно шкода, що через політичні сварки страждає чимало звичайних людей.

Потужні вибухи, безперервні тривоги і страх за майбутнє повністю руйнують емоційний стан кожного з нас.

У 2014 році ми змогли втікти від війни у інше місто, де мене очікувало справжнє дитинство. Батьки сумували за рідним містом та родичами, саме тому через деякий час ми повернулись. Я відчувала себе щасливою, ходячи до школи та на танцювальний гурток, приймаю участь у різних заходах нашого міста та проводжу свята з близькими для мене людьми.

На жаль, раніше я не цінувала всього, що у мене було.

24 лютого 2022 року моє життя змінилося назавжди. Я більше не буду такою щасливою в маленькому, але для мене великому місті Гірське. Мене охопив страх, що я більше ніколи не зустріну своїх друзів, ніколи не зможу ходити рідними стежками, ніколи не повернусь додому. Того страшного ранку, о шостій годині, ми з мамою швидко зібрали необхідні речі. Нами керувала паніка та страх. Узявши себе в руки, ми вирушили до бомбосховища. Засинаючи сидячи в теплому одязі, під розмови дорослих про обстріли, я хотіла якнайшвидше вирушити у безпечне місце.

Покидаючи рідне місто, я одночасно була рада, що це закінчиться, але мене не залишало почуття смутку.

За рішенням батьків ми виїхали до Дніпра, де війна все ще не залишила мене у спокої. 14 січня 2023 року в сусідній будинок потрапила ракета, внаслідок вибухової хвилі в орендованій нами квартирі вибило всі вікна. Моя родина знову залишилась без даху над головою. В черговий раз на нас очікував переїзд.

Зараз я вірю, що найкраще майбутнє чекає на мене. Я адаптувалась в новому місті, знайшла багато друзів, і головне - всі мої рідні почувають себе у безпеці.

За весь час війни я встигла зустріти своїх найкращих друзів. Разом влітку ми відпочивали в одному таборі та навіть подорожували до Латвії завдяки нашій громаді. Отже, кожна людина має свій шлях, який обов‘язково приведе до кращого життя. Звісно трапляються перешкоди, але я знаю, що кожен зможе подолати їх. З кожним роком моя надія та віра в перемогу стає тільки сильніше. Тож, Слава Україні!