Білокінь Вероніка, 9 клас, Тростянецька філія І-ІІ ступенів Щербанівського ліцею Щербанівської сільської ради Полтавського району Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Максименко Оксана Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна, як невимовний біль, розриває душу зсередини і залишає в ній глибокі рани на все життя. Ці тисяча днів, як тисяча куль, що влучили в душу всіх українців. Двадцять четверте лютого залишиться в нашій пам’яті назавжди. Пам’ятаю, який страх відчувала в той день. Я прокинулась від незрозумілого шуму за вікном. Мама чомусь збирала речі. Я відчувала, що щось не так, але спросоння не розуміла, що саме. Аж раптом із телеекрану прозвучало слово «війна». І тут час зупинився.

Я вже не чула нічого, а по обличчю потекли сльози. У думках, у розмовах батьків звучало одне запитання: «Що буде далі?»

Мені досі стоїть перед очима той момент. Ми сидимо в холодному підвалі і чуємо вибух. А потім ще один. І знову! Вони були гучними й, здавалося, зовсім близько. Брат обіймає маму і плаче: «Мені страшно». У той день мільйони людей пережили те, що ніколи не забудуть. Проте з того моменту пройшла тисяча днів. Що ж змінилося? Ми об’єдналися. Українці стали однією сім’єю, яка проходить довгий шлях страждань та тривоги разом. У перші місяці війни було дуже важливо підтримувати один одного.

Я пам’ятаю, як всі раділи маленьким перемогам наших захисників. Але ж усе в житті починається з малого!

Пам’ятаю, як усі співали «Ой у лузі червона калина похилилася». Мабуть, генетична пам’ять нагадала нам подвиг січових стрільців,  які 109 років тому перемогли у бою проти російських військ на горі Маківка, і допомогла людям вірити у духовне єднання поколінь. Українці допомагали, відкривали збори, донатили, йшли захищати нашу незалежність... У той час я робила наліпки з смішними фразами та картинками і клеїла їх на зупинках, аби трішки підняти людям настрій у цей важкий час.

Моя родина збагнула, що треба жити! Нас у сім’ї – п’ятеро: батьки, я, старша  сестричка і молодший братик. Ми залишилися вдома! Ми багато працюємо: вирощуємо розсаду, садимо овочі.  А ще – квіти…

Ми нарешті згадали, хто ми є. Мільйони українців почали спілкуватися  рідною мовою. Наша культура знову розквітає, як квітка. Ми повернулися до своїх традицій. По вулицях всієї країни кожен день ходять люди в традиційному вбранні – у  наших прекрасних вишиванках. На цих сорочках вишита наша ідентичність. І, на щастя, за весь час росіянам так і не вдалось розрізати ці нитки. росія намагається знищити нас як націю. Вона ранить наші міста – Ірпінь, Ізюм, Маріуполь, Харків, Каховку, Бахмут та ще сотні міст та сіл. Вона знищує нашу культуру. Спалені книги, вкрадені картини, реформовані школи… Вона знекровлює наші серця.

Проте їй ніколи не знищити нашого духу. Воїни України щодня захищають наші життя. Я вдячна їм за те, що я ЖИВУ в УКРАЇНІ!!!

Війна не оминула нікого. Хтось втратив дім, хтось батьків, дітей, домашніх улюбленців, залишився сам. А хтось вже не повернеться ніколи. Мільйони ангелів, які вже не побачать нашої перемоги. Серед них мої односельці: Походний Олександр, Середа Микола, Сахаров Анатолій, Брихнич Микола. Для нас – вони живі, заснули тільки їхні очі…

Ми не можемо повернути час назад. Проте можемо вплинути на наше майбутнє. Ми не дамо росії стерти нашу історію.

Зараз «війна» – це не просто слово в книзі чи фільмі – це наша реальність. Тому ми маємо не забувати, хто наш ворог, і відстоювати свої честь і гідність. Мої 1000 днів війни були сповнені тривоги, жаху та відчаю. Я завжди живу з надією прокинутись одного ранку та почути слово «перемога». І я впевнена, що одного дня так і станеться.

Вже 1000 днів триває цей жах. Вже 1000 днів Україна бореться за свою незалежність. Але навіть у найгірший час ми вистоїмо, як той півник на поличці в Бородянці, як ті квіти, що буяють на українській землі…

А ти сій квіти...

Навіть якщо завтра – кінець світу.

Загоюй рани людям і землі,

Роби, що дав Господь можливість вміти.

Пильнуй ланів, щоб були з хлібом на столі.

Ділись, чим Бог послав, і витри сльози.

Поплачем після Перемоги всі разом,

Коли від крові вмиють землю теплі грози

І мирна тиша увійде у кожен сон...

Людмила Муріна