У перший день війни я почала збирати необхідні речі. У мене не було паніки, я намагалась діяти зі здоровим глуздом. Розуміла, що у будь-який момент доведеться бігти. Потім я почала ходити по магазинах шукати їжу, бо моїх запасів надовго не вистачило б. Місто постійно обстрілювали. Найстрашнішими були авіанальоти росіян. Ніхто не знав, куди прилетить. 

Шістнадцятого березня я зі своєю родиною пішла до Драмтеатру. Ми сподівались, що звідти буде організована евакуація, будуть якісь зелені коридори. 

Ми зайшли до драмтеатру - і пролунав вибух. Це був авіаудар. 

Моя родина вціліла, бо ми були на вході. Мама хотіла пройти далі, а я сказала, що не треба. Тобто я врятувала мамі життя. Мій дядя постраждав, бо він був на вулиці. На нього посипалось скло з вікон. Після цього ми вирішили виїжджати. 

О шостій ранку ми виїхали на власній автівці, яка була пошкоджена обстрілами. З собою я взяла свою кішку та папугу. Ми проїхали сімнадцять блокпостів. В окупованому Токмаку мене приємно вразили наші люди. Вони виходили на дорогу, зустрічали машини з Маріуполя і годували нас яйцями, хлібом та гарячим чаєм. 

Ввечері ми заїхали до Запоріжжя. Потім переїхали до Дніпра. Я дуже хочу, щоб все скоріше закінчилось, а наша держава почала відновлюватись.