Левчик Поліна, учениця 8 класу Миронівського академічного ліцею №2 Обухівського району Київської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лариса Володимирівна Панченко

"Війна. Моя історія"

Ніхто не знав, що важкі часи стануть нашим життям. Ніхто не вірив, що зло може жити поряд… Часто думаю: невже саме так нам дано зрозуміти, що таке Життя? Це несправедливо! Адже ніхто не може вирішувати кому і як жити. Де ті закони, що гармонізують світ? Невже в людському вимірі вони не існують? Ходить двонога істота, позбавлена серця, і думає, що може все.

Не все! Вона здатна лише на зло. А любити, берегти, захищати може той, хто знає справжню ціну Життя. Тепла осінь дозволяє хоч іноді не сумувати, йти з надією і вірою в Перемогу, але за посмішкою і розмовами у кожного з нас дощем наповнене серце.

 …Діти, війна! Слова, після яких холоне кров і навертаються сльози. Особливо, коли тобі це каже мама, яка сама ледве не плаче. Так почалася моя історія війни, виїзду із мого рідного міста Енергодару, втрати друзів і рідних. Для більшості війна розпочалася о четвертій ранку. Проте для мене цей ранок був звичайним. Я пішла в школу. Мої однокласники, які жили на околицях міста, почали розповідати про військові літаки з російською символікою. Ми віджартовувались. Це була швидше за все природня  захисна реакція на жорстоку реальність. На другому уроці схвильована директорка ліцею почала детально пояснювати нам, шестикласникам,  що робити  у разі тих чи інших військових дій.

Після цього і у мене, і моїх однокласників вже не виникало жодних сумнівів – розпочалася війна…Прийшли батьки забирати дітей. Мене з братиком мама також відвела додому. Моя родина, сусіди у перший день війни набирали воду в усі пляшки, які були лишень удома. Слово «війна» звучало скрізь…

Четвертого березня рашисти зайшли в моє місто, не зважаючи на мітинг-протест жителів Енергодару, що відбувався просто на блок пості. Жити стало страшно, незвично через постійне вимкнення світла, відсутності мережі, водопостачання, оголошень повітряної тривоги.

Перше, що зробили російські окупаційні війська, – знищили, розтоптали українську символіку, спалили бібліотеку з українською літературою. Це нагадувало мені фашизм часів Другої світової…За «расєйською» мовою пішли «расєйські» танки.

Ми виїхали з окупованого міста в серпні. Спочатку в невелике селище, доїхати до якого було куди простіше, ніж у Запоріжжя. На виїзді до обласного центру мою родину тримали дев’ять днів під спекотним сонцем, іноді взагалі не приймаючи і не випускаючи жодного цивільного автомобіля. Батьки, особливо мама,  дуже хвилювалася за нас із братиком. Нарешті, на десятий день, ми виїхали і через два дні  були у новому для мене місті Миронівка.

Моїй родині міська рада запропонувала нове житло, батькам роботу. Мене з братиком тепло прийняли в Миронівському академічному ліцеї №2. Життя стало потрохи налагоджуватись… Проте 22 вересня сталася найбільша трагедія мого життя… Не стало Людини, яка була найближча за всіх до мене. Найкраще мене розуміла. Була моєю вірною подругою. Померла моя Матуся…Їй ледве виповнилось 37.

Серце мами зупинилось від пережитого, від хвилювань за нас із братиком, родину. Відколи не стало моєї Найдорожчої, я почала відчувати постійну тривогу, неспокій. Кілька місяців ігнорувала свій стан. Проте, за рекомендаціями близьких мені людей, звернулась до психотерапевта, який приписав мені антидепресанти.

…Нині почуваю себе набагато краще. Я дуже вдячна всім людям, які оточують мене зараз і допомагають рухатись далі.

Для мене з початку 24 лютого 2022 року світ розколовся на дві частини: світ Добра, Світла і світ зла, темряви.

Рашисти – цинічно брехливе світове зло – «асвабадили» мене від мого улюбленого міста, друзів, рідних. Через них я втратила Матусю.

Захисники і Захисниці Збройних сил, волонтери –  неймовірно мужні, незламні Герої Світла, жертвують своїм молодим життям заради мого, заради того, щоб була моя держава. А я і не думала, що так люблю її, мою Україну… Що немає більшого щастя, ніж обіймати рідних, жити у своєму домі і ходити по рідній землі. Так мало треба для щастя і так важко ми до нього йдемо…Все Буде Україна.