Синякіна Марія, 10 клас, Комунальний заклад «Харківський ліцей №157 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Приходько Вікторія Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів повномасштабної війни – це біль, утрати та нескінченний смуток, що стали справжнім випробуванням для мільйонів українців. Одна з найважчих утрат - це втрата рідних. Мій прадідусь помер під час війни, ми не змогли провести його в останню путь так, як того заслуговує кожна людина. Досі в мені це болить. Ще одним важким випробуванням стали безкінечні ракетні обстріли Харкова. Кожного разу, коли чую вибух, стискається серце: чи всі близькі в безпеці? Чи всі мої рідні та друзі залишилися неушкодженими? Цей страх – невідʼємна частина буденності.

Харків у лютому-березні 2022 став справжнім символом незламності й опору. Щоденні обстріли не припинялися.

Сімʼї спускалися до підвалів, ховаючись від вибухів, що лунали поруч. Вулиці, колись переповнені людьми, стали порожніми й понівеченими. Але навіть у таких умовах життя продовжувалось: діти навчалися дистанційно, волонтери та місцеві мешканці підтримували армію, ділилися допомогою й силою духу. Харків не зламався, і його люди зберегли силу, вистоявши в найважчі часи.

Моя родина розділилася. Мені та мамі довелося виїхати з України через війну, а тато з братом залишилися. 

Попри всі труднощі, наша родина прагнула підтримувати один одного на відстані, адже надія на повернення додому не згасала. Ми з мамою переїхали до Німеччини, де провели майже рік. І цей досвід залишив глибокий слід у моєму серці. Там зустріла нових друзів, відкрила для себе нову культуру та зрозуміла, як важливо цінувати мир. Німеччина стала тимчасовим притулком, де змогла знайти спокій від війни. Під час перебування в цій країні я активно допомагала ЗСУ. Ми волонтерили та організовували збори гуманітарних вантажів, до яких входили свічки, ліки та інші необхідні речі для військових і цивільних осіб в Україні. Але попри всі позитивні враження, моя душа прагнула повернення в рідну Україну.

І ось ми повернулися. Я зрозуміла, що ніщо не зрівняється з рідною домівкою. 

Важко було усвідомити, що моя тітка залишилася без житла, бо  війна забрала все, що мала її родина. Іхні обидва будинки перетворилися на руїни, а вони самі змушені були залишити рідні місця. Подібні історії пережили тисячі українців, чиї домівки були знищені й чиє життя кардинально змінилося через війну. На початку повномасштабної війни відчувалася велика невизначеність і страх. Життя розкололося на до і після. Однак, незважаючи на всі труднощі, цей важкий досвід дав можливість змінитися. Зараз розумію, як війна вплинула на мій внутрішніи стан.

Ставлення до життя вже зовсім інше. Важливість тих речей, які раніше здавалися звичними, стала куди яснішою.

Тісний звʼязок із родиною, підтримка друзів і можливість мати безпечний дім отримали новий сенс. Вдячність за такі щоденні радощі, як усмішка чи спільнии час із близькими, стала невідʼємною частиною життя. Віра в краще майбутнє, навіть у найтемніші часи, надає сил рухатися вперед і реалізовувати нові мрії на благо людям. Переконана, що саме моє покоління стане надією і рушійною силою для відновлення нашої країни після Перемоги. Ми готові взяти на себе таку відповідальність.