Ткачук Єлізавета, 10 клас, Обласний науковий ліцей-інтернат Комунального закладу вищої освіти «Вінницький гуманітарно-педагогічний коледж»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Клочко Тетяна Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Цьогоріч уже настане тисячний день від початку повномасштабного вторгнення. Це майже три роки… Наскільки змінилось моє життя від того злощасного ранку 24 лютого тепер важко не помітити.

Якими ж саме є ці зміни?

По-перше, у перший же день війни моє уявлення про неї не справдилося. Я гадала, що варто мені визирнути у вікно, як я побачу там суцільні руїни і небо, що палає вогнем. Таке я бачила у фільмах…

Дякувати Збройним Силам України, настільки нищівних руйнувань на Вінниччині не відбувалось. На відміну від інших регіонів.

По-друге, за цей період я познайомилась із надзвичайно щирими та добрими людьми, що вимушені були виїжджати зі своїх домівок на Херсонщині. Цих дівчат звати Ангеліна Пєшоха та Анастасія Романча. Друга, маючи можливість відвідати деокуповану частину Херсона, цьогоріч їздила “в гості” до себе ж додому, а от перша, на жаль, не поверталась у рідне селище ще з серпня двадцять другого року.

Моє серце крається за цих дівчат… Водночас війна нас звела в одному просторі, за що я дякую долі. Ці двоє займають важливе місце в моєму серці.

По-третє, змінилося моє ставлення до смерті. За останні два роки я побувала на стількох похоронах, що невдовзі звикну до них, як би це страшно не звучало. Все почалось із наших односельчан, яких привозили, давали попрощатись рідним хвилин із десять і після цього майже одразу ховали.

Це дуже дивно, що в нас так відбувається…

У нашу родину також прийшли похорони…Звістка ошелешила усю сім’ю, адже війна забрала найдобрішу людину серед нас – дядька Валентина. Нам два дні не повідомляли про його загибель, а в четвер увечері я прокинулась від розпачливих криків своєї мами. Нам з братом, певно, з годину ніхто нічого не казав, але я вже здогадувалась. Усією родиною ми чекали нашого Героя у нього вдома…Щоб побачити останній раз....

На той момент усі були на нервах, я ніколи не бачила свого тата таким… Зневіреним, розгубленим, чорним… Моя остання стіна опори рухнула…

Коли дядька Валентина занесли до будинку, я помітила загальне полегшення, мовляв, нарешті вдома…Але в мене полегшення не сталося. Мій мозок просто не хотів визнавати смерть і мав надію, що все не правда. Це все відбувалось увечері, тому дядько навіть встиг “переночувати” востаннє у власному домі.

Пощастило… Хоч і не пасує сюди це слово, але це рідкісний випадок – коли сім’я і полеглий воїн мають таку можливість.

Останній похорон, який я відвідала, був на початку червня. Загинув хлопець, старший від мене лише на шість років – Станіслав Ніколенко. Я з ним майже не спілкувалась, але ховати людину, з якою я вчилась в одній школі, яка розказувала про мої дитячі витівки своїй мамі, було особливо страшно. Неначе рідного брата.

Четвертою у списку є зміна інформаційного простору. Навіть на початку війни, будучи несвідомою, я мала совість переглядати російські матеріали.

З часом, проаналізувавши реалії, погортавши історію, я перейшла на споживання українськомовного контенту цілком. І хто би що не казав, культура є рушійною силою суспільства, особливо під час війни.

Як казав Лесь Курбас: «Театр має бути таким, яким суспільство має бути завтра». На мою думку, це стосується усіх видів мистецтва. Кіно має бути таким, музика має бути такою, література має бути такою, архітектура, живопис…

Таким є мій шлях. Від 12 до 15 років. Усі торочать про складнощі підліткового віку, гормони і проблеми в стосунках у цей період. Так от мої підліткові проблеми:

-завтра прокинутися у своєму прекрасному підлітковому віці;

-знайти серотонін і дофамін, щоб урівноважити шалений потік кортизолу через тривоги, новини і втрати;

-мати людські стосунки, нехай і проблемні, головне – ці люди поряд, а стосунки налагодимо.

Я впевнена, що моя історія відгукнеться багатьом, тому що це був шлях потужних змін у моєму світогляді. Мій шлях дорослішання. Він триває…