Борита Наталія, 2 курс, Вище професійне училище №25 м. Хмельницького

Вчитель, що надихнув на написання есе - Заранчевська Раїса Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року стало початком нового життя для всіх нас. Цей день не можу забути... Я спала, на вулиці  гучно прокотився гул сирени, прокинувшись, не могла збагнути, що сталось. І тут розпочалось те, чого я ніколи в житті не хотіла… Війна. Найгірше, що тільки може трапитись у світі. Від того тривожного звуку, що звалився, як сніг на голову, я дуже занепокоїлась. Моє серце скажено забилось, тіло тремтіло від страху.

Я зрозуміла, що вже не буде так, як раніше… З того дня багато чого змінилось. Я ненавиджу цей день всією своєю душею, він закарбувався в мені назавжди.

На початку війни, ми з мамою вирішили поїхати за кордон, у Польщу, але нам постійно не виходило. З часом потрохи адаптувалися до нових умов життя. Хоча звикнути до звуків сирени та вибухів, досі не вдається. Мій тато, як справжній герой, пішов захищати нашу Батьківщину. Він не вперше воює, в нього є контузія, погіршився зір, був уламок в голові… Чесно, мені його дуже шкода, він стільки всього там пережив, втратив хороших друзів на очах...

Внаслідок цієї війни пошкодив собі ноги і тепер ходить з милицями. Та його погляд зовсім змінився... В його очах можна побачити біль, розчарування.

Моя надія на краще іноді згасає. Україна з кожним днем все більше і більше втрачає як і людей, так і територій. Однак, в глибині душі плекаю сподівання на те, що все налагодиться. «І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син і буде мати, І будуть люде на землі…»

Пам'ятаю, коли мені було років 11-12, мій батько був на війні (в АТО), я його чекала, як нікого іншого. В мене над ліжком висів календар, і щодня я закреслювала, рахувала скільки ще залишилось днів до його приїзду.  Згадувала як він приїжджав сюрпризом.

Я тоді так раділа, в мене котились сльози щастя. Пам’ятаю всі дні, коли була з татом і ми переглядали кінофільми, готували щось смачненьке разом, подорожували...

Пригадую, як щоразу сиділа та чекала, коли в татка з'явиться вільна хвилинка і він мені зателефонує. Просто хотіла почути його голос і запитати, як він себе почуває. Та він приходив до мене лише в снах, такий до щему рідний… Ми там, багато спілкуючись, проводили з ним час, я бачила його усміхненим: без болю і розчарування в очах... Мені жаль, що так склалась  його доля, я просто хотіла, щоб він був щасливий з нами.

Війна змінила його. Стан здоров'я погіршився, часто нервує; тато тепер не жартує, як раніше, він став емоційніше сприймати все.

Мені завжди його не вистачало, як в одинадцять, так і зараз. На жаль, він розлучився з мамою. А я просто хотіла гратись, як інші діти, зі своїм батьком, відвідувати кінотеатри, магазини, відчувати його підтримку, щоб він просто був біля мене…

Мені так боляче стає, коли знайомі розповідають про те, що гинуть військові, в інших - батьки, брати і дядьки в полоні або зникли безслідно.

У мене дядько поїхав воювати і теж зник безвісти... і ніхто не знає, що зараз з ним: живий він, чи вже ні... Уявляю собі, що відчувають матері, жінки, друзі і діти тих, хто зник… або загинув на війні... Це так жахливо, страшно, що серце розривається з середини.

Ніколи не прощу тих нелюдів, що почали цю божевільну війну. 

Щодня молюся, як вмію, щоб прокинутись вранці, а навкруги все інакше. За вікном, на дитячому майданчику граються дітки, весело сміючись. Мами не тягнуть їх за ручки до сховищ… Не чутно неприємних звуків сирени. У чистому небі пролітає мирний літак, залишаючи за собою довжелезний слід, як у зимову хурделицю.

Подруги кличуть на прогулянку в парк. Хочеться всіх обійняти, розцілувати, подякувати за цей день…