Юлія з дітьми всю окупацію прожила в Снігурівці. Від початку війни снаряди падали коло їхньої хати

Я з міста Снігурівка, мені 40 років. У мене троє діток, найменшій - півтора роки.

Це було дуже страшно, мої діти були аж зелені, коли ми почули перші вибухи. Ми думали, що для нас життя закінчилося, але, дякувати Богу, вижили.

Біля нашого будинку впав снаряд. Я, мої батьки та діти встигли заскочити в хату. У нас позривало забори. Добре, що всі живі та здорові. Був випадок, коли посипався град залізних уламків, а ми в той час з дитиною йшли по дорозі. Я її схопила, ми впали під деревину. Мені трішки уламок пошкодив ногу, та в цілому все обійшлося. Літало в нас над головами так, що ми тільки встигали ховатись.

Моїй дитинці рік та сім місяців - вона ставала на колінця, складала ручки, і по-своєму якось молилась: «Боже, Боже». Словами не передати, як нам було тяжко.

З харчами було важкувато. Ледь-ледь вистачало макаронів та круп. Добре, що цукор був та батьки трішки допомагали. Воду нам у Снігурівку привозили, ми ходили з баклажками набирати.

Коли обстріли починались, ми всі падали під бочки, батьки накривали дітей собою. Було й таке, що дощову воду пили.

Коли наші солдати зайшли у Снігурівку, ми всі раділи. Три дні святкували. Уся молодь на площі була, вони від наших хлопців не відходили.

Всі ці переживання далися взнаки. Було багато тяжких моментів, коли наші життя висіли на волосині. Мама моя дуже сильно захворіла. Батько тримається – він у нас сильний.

Я вірю, що до пізньої осені війна скінчиться і стрілянина припиниться. Але настали страшні часи. Я бачу скільки зла навкруги і відчуваю, що буде ще гірше. Тому про майбутнє навіть думати боюсь. Просто молю Бога, щоб воно було добрим.