Я жила з чоловіком і семирічним сином в селі Новогорівка Василівського району Запорізької області. До війни влаштувалася на роботу. Дитина ходила в школу. З приходом росіян наше життя змінилося. Мені довелося кинути роботу, бо стало небезпечно працювати в полі. Дитина захворіла. 

24 лютого я, як завжди, розбудила сина, щоб він збирався до школи. Сама пішла на кухню й почула вибухи. Коли дізналася, що почалася війна, була шокована. 

У сина стався інсульт. Брат мого керівника допоміг нам виїхати з окупованої території. Через велику кількість блокпостів ми ледь доїхали до Запоріжжя. Росіяни питали, чому ми не поїхали в Сімферополь чи Мелітополь. Наполягали, щоб ми залишилися. На щастя, нам вдалося вирватися. 

Ми два тижні побули в Запоріжжі, а потім поїхали в Київ, де сину зробили трепанацію черепа. Після цього приїхали в Запоріжжя на курс фізіотерапії. Після реабілітації син почувається добре. Ми вдячні родичам, друзям, знайомим і всім людям, які надали нам фінансову підтримку. 

У селі залишилася моя мати і батьки чоловіка. Там щодня відбуваються обстріли. Росіяни заселилися в порожні будинки. Родичі чоловіка страждають від тиску, а в село завозять лише російські препарати, які не допомагають. Добре, що амбулаторії працюють. Там можна зробити уколи. 

Сподіваємося, що війна скоро закінчиться.