Уберегти дітей і батьків, і розраховувати тільки на себе. Цього навчилася Анастасія, мешканка Сєвєродонецька, за час війни на Донбасі. Вона досі почувається незахищеною.

Ми були весь час в Сєвєродонецьку, нікуди не виїжджали. У нашому районі відбувалися активні бойові дії. Ми все це бачили і чули, як і наші діти. Був нескінченний, постійний страх, коли це було поблизу нашого населеного пункту. Мені було постійно страшно за батьків і за дітей. Мої родичі перебувають на непідконтрольній території, і в мене постійний страх за їхнє життя.

Моя маленька дочка сказала: «Мамо, пішли швидше, я не хочу вмирати

З батьками ми переважно говорили, що робити, коли починали стріляти. Куди йти? Як себе вберегти? Із дітьми теж бесіди проводили. Прагнули вибирати найбезпечніші місця. Пам'ятаю, коли ми йшли вулицею й почали стріляти, моя маленька дочка сказала: «Мамо, пішли швидше, я не хочу помирати». Для мене стала потрясінням її фраза.

На щастя, з найближчих, найрідніших родичів у нас всі живі. Але багато знаю тих, хто постраждав, у кого постраждали або загинули рідні.

У той період ми зрозуміли, що треба розраховувати тільки на самого себе й допомоги чекати особливо немає звідки. І їхати нікуди й ні до кого. І що треба мати запаси продовольства й фінансів. Вийшло так, що виїхати вже було складно, тому що дороги все обстрілювали, продукти стали привозити рідше. І коли приходиш у магазин і бачиш полки тільки з якимось видом крупи й пачками солі, то стає страшно, що не буде чим годувати дітей.

Постійне відчуття тривоги відтоді й залишилося. З 2014 року ми в постійному стресі. Після цього в мене ще дитина захворіла, діагноз важкий, серйозний. Якщо, не дай Бог, щось почнеться знову, ми чітко знаємо: їхати нікуди, фінансово ніхто не підтримає й не допоможе. Ось таке відчуття постійної незахищеності в нас.