Людмила Анатоліївна не знає, чи буде їй куди повертатись, чи вціліє її квартира

Я зі Снігурівки. Якийсь час жила в окупації. Запаси їжі і ліків у мене були, а по воду я ходила до пожежної водойми. Важко було. Я коронавірусом перехворіла, сил геть не мала, ледь ходила з тою баклажкою – могла лише одну взяти.

Квартира моя постраждала від обстрілів, уламки прошили її наскрізь, на лоджії вибило вікна. Після того випадку син домовився, щоб волонтери мене вивезли. В дорозі обстріли були, будинки на нашому шляху вибухали. Щастя, що ми живі з окупації вибралися.

Я зараз у Березанці в чужих людей живу.

Тут безпечно, але я шкодую за своєю квартирою. Чи там лишиться щось після тих окупантів? Адже ж лазять по хатах, мародерів багато стало.

А людей майже немає: лишились тільки старенькі, яким житла шкода і в яких коштів на дорогу немає.

А окупанти живуть добре: у них і світло є – вони собі сонячні батареї поставили майже одразу. Сидять снайпери на п’ятому поверсі сусіднього будинку і на даху сидять.

Донька моя в Широкому живе, виїхала від обстрілів в Миколаїв. Син з дружиною і трьома дітками в Миколаєві живе. В них дуже постраждала квартира: стіна розбита, вікна всі побиті і меблі пошкоджені. Діти дуже перелякані, і онуки, і правнуки. Їх лікувати треба буде. А я не боюсь, я налаштовую себе, що ЗСУ прийдуть і всіх повиганяють.