Напередодні був важкий день: моя донька 1А групи інвалідності гірше звичайного почувала себе. Допомоги чекати немає від кого. Батько моєї дитини помер, а згодом за ним слідом пішла і моя мати. В перший день війни я викликала швидку для своєї дитини, у якої почався епі приступ. Я боялася, що швидка не приїде через обставини у місті. Але приїхали, були у нас три години поки приступ не вгамувався.

Ми живемо в Києві. Арендуємо житло. Моя власна квартира була в Запоріжжі. Та я її продала. А гроші майже всі витратила на реабілітацію та лікування своєї доньки.

Я не могла залишити паралізовану доньку одну на довго. Але магазини та аптеки біля нас тривалий час були зачинені. По догляду потрібні були пелюшки та підгузки, ліки, продукти. Черги були величезні всюди. Ніхто не хотів пропускати мене. І всім же не пожалієшься, що одна доглядаєш важкохворого.

Більше всього боялася, що поки я бігаю у пошуках ліків, буде обстріл і потрапить у будинок, де в цей час моя важкохвора донька, яка не ходить, не сідає, взагалі нічого сама не може, навіть подзвонити чи покликати на допомогу. Це розривало мені серце.

В перші дні війни нестача пелюшок, підгузок для дорослих, не було хліба та молока. Просила сусідку, якщо та їхала за продуктами собі і нам щось купити, якщо буде в наявності. В перші дні війни допомогала тільки сусідка. Потім колега у минулому. Потім я знайшла волонтера. Моїй дитині з інвалідністю, паліотивній дитині соц захист нічим не допоміг!

Наша родина - це я і моя дитина. Ми разом весь час. Нещодавно колега в минулому привіз нам зарядну станцію безкоштовно. 

Зараз моя робота - це догляд за людиною з інвалідністю 1А групи і платить держава мені за цю пекельну роботу аж 5000 грн! На жаль, моя дитина не стане вже здатною до існування без стороньої допомоги. Я б з радістю пішла би працювати, щоб мати можливість самореалізуватися та спілкуватися з людьми.