Село Чистопілля, що на Запоріжжі, дуже швидко потрапило в окупацію. Загарбники почали розселятися по домівках місцевих жителів. Коли Сніжана Василівна дізналася, що прийдуть і до неї, злякалася за свою чотирнадцятирічну доньку. Довелося залишати все і тікати

Мені 43 роки. Ми з донькою жили в селі Чистопілля Запорізької області.

У перші дні війни тільки здалека було чутно вибухи, однак окупанти дуже швидко наблизилися. В наше село вони зайшли 2 березня. Я дуже добре пам’ятаю цей день. Загарбники їхали на танках і стріляли, щоб ми не могли вийти на вулицю. Було дуже страшно, коли велися бойові дії. Моя донька так злякалася, що тиждень не могла їсти.

Військових у селі стало більше, ніж місцевих жителів. Вони не дозволяли замикатися. Якщо бачили, що ворота у двір зачинені на замок, то вибивали їх. Для них все мало бути доступним. Телефони перевіряли.

Окупанти сказали, що будуть розселятися по наших домівках. Моїй доньці 14 років, я не могла дозволити, щоб в одному будинку з нею жили чужі чоловіки. Ми втекли відразу після того, як вони попередили, що зранку прийдуть до нас. Ми залишили будинок о п’ятій ранку, а о шостій в ньому вже оселилися російські військові. 

Ми їхали на попутках. Попросилися в одну з автівок в колоні, і нас підвезли. На блокпостах перевіряли документи, фотографували їх.

Коли доїжджали до Степногірська, був обстріл з боку поля. Ми дуже злякалися.

Як виїхали і побачили наших бійців, я впала на коліна. Я так рада була їх бачити!

У Запоріжжі ми знайшли людей, які пустили нас пожити до себе на дачу. 

Донька швидко заспокоїлася. А я гіпертонік, у мене ще два тижні високий тиск був – приймала ліки. Зараз вже краще почуваюся. 

У селі залишилися наші друзі з маленькими дітьми. Вони не змогли виїхати. Запитуємо, як у них справи, а вони не можуть нічого сказати - плачуть. Їм навіть з двору страшно виходити. 

Не знаємо, що буде далі. Я поки що не знайшла роботу. Міста ще майже не знаю, та й їхати до нього з дачі далеченько. Чекаємо, коли звільнять наше село. Може, від будинку хоч стіни й дах залишаться. Люди кажуть, що загарбники вже й підлогу в хатах виламують, щоб було чим топити. Подвір’я перетворили на смітники. 

Я намагаюся триматися. Мене дуже заспокоює те, що я вірю в наші збройні сили. Вірю, що все буде добре. Сподіваюся, що на літо вже повернемося додому. Думаю, до цього часу переможемо.