«Моя донька бігла і кричала від жаху»

Наталя Малій, мама:

Була шоста вечора, початок сьомої. Люди навколо бігли. Хто падав, закривався, хто кудись за клумби ховався. Треба було приймати швидко рішення – бігти, у двері забігати. Хотіли забігти в університет, але я побоялася, що там закриті двері. Рвонули далі. За нами – тільки пробігли – вибух був, жінка загинула.

Ми вже думали до будинків добігти. Ледь встигли добігти, а там нас і накрило. Хлопчик поруч загинув, метрів за десять. А нас пронесло. Таке відчуття, що я закрила доньку собою. Тому що мало прилетіти, як цьому хлопчику, у голову та спину, але влучило по ногах.

Люди в під’їзд нас завели, поклали. Усі в крові лежали. Мені було страшно дуже: раптом я зараз втрачу свідомість, а зі мною моя дитина теж поранена... Я набрала маму. Мама вскочила в машину, під усіма цими вибухами з татом приїхали, нас із під’їзду витягли, забрали.

Мені було моторошно. Моя дитина бігла. Вона кричала так від жаху! Повні очі жаху, як вона кричала. А побачити в крові свою дитину...

А мама наша що пережила? Уявляєте, вона відкриває двері в під’їзд, ми на підлозі лежимо повністю в крові, донька і онука. Мама каже: «Я не знаю, як я пережила цю мить». Усі були в шоковому стані.

Був один жахливий момент. Ми пробігали під дев’ятиповерхівкою і хотіли там сховатися, а там рвонув снаряд. Скло все до дев’ятого поверху тріснуло. Я зрозуміла, що воно зараз на нас висиплеться. Це було жахливо.

Вирішуєш дуже швидко за себе, за дитину: лягти, пробігти або зайти... Не можу сказати, що в ту мить страшно було. Я швидко міркувала, як мені викликати маму, щоб Поліна сама не залишилася. Тому що я думала, що мені вже все... Потім вже, коли ми їхали, усе, як в сповільненій зйомці: гілки літали, листя, люди лежали. Мабуть, шоковий стан такий був. Жах прийшов потім.

Коли в хірурга мені сказали, що Поліні кровотечу зупинили, тоді настав жах, усвідомлення прийшло, що це було. І цей жах, він довго в нас сидів. У мене дитина місяць щоночі зривалася, їй кошмари снилися.

Багато було тоді тих, хто потрапив під уламки. У нас в операційній троє поранених було. Лікар не справлявся, бігав, дивився, кому гірше. Хірурги – розумнички, працювали. Велике їм спасибі. Вони стільки врятували людей у Слов’янську! Вони там ночами, днями не спали, по кілька змін. Медсестри, хірурги, санітарки.

У мене рана була рвана, через усю ногу. У мене відновний період був довший, ніж у доньки. Поранення були серйозні в обох. У неї застряг уламок, їй його видаляли. Хірургічні розрізи заживають швидше. А у мене рваний був розріз. Кажуть, ми в сорочці народилися обидві. Ми чудесним чином, слава Богу, живі залишилися.

Поліна Малій, 16 років:

Спочатку, чесно кажучи, я навіть не знала, що мене поранило. Я почула ззаду вибух, земля на голову посипалася, я побігла. А потім дивлюся – щось важко бігти. А у мене кров по ногах б’є.

Мені було страшно більше за маму, ніж за себе. У неї було важке поранення. Вона каже, що втрачала свідомість. Я це відчула.

Потім було страшно і вночі, і вранці, тому що була гроза, блискавка. Мені постійно здавалося, що стріляють. Я могла вночі встати, криком розбудити маму. У мене почало стріляти в ногу. Я могла йти і різко схопитися за ногу. Це могло бути в школі, могло бути вдома. Я перший час боялася вибухів будь-яких. То це салют, то вагони розчепили – я присіла, на мене всі озиралися. Було дуже важко і в цьому сенсі.

Наталя Малій:

У доньки простріли були в ногу сильні. Вона могла йти, закричати, присісти, обхопити ногу. Могла вночі скочити, закричати. У неї простріли були довго, рік. Вони від п’ятки до самого верху. Зараз рідше, але ще є.

Я багато чула про Фонд Ріната Ахметова, що він допомагає. І вони нам запропонували допомогу! Ми навіть не зверталися. Вони самі знайшли мою маму. Вона мені телефонує: «Фонд Ріната Ахметова хоче надати вам путівку до санаторію». Я навіть не повірила спочатку, що до мене проявили таку турботу. Трохи сумно, що в наш час це викликає подив. Приємне здивування, коли хтось про когось піклується або ось так розшукали, дали путівку! Нам прописали і масаж, і ванночки. Доньці дуже подобається!

Поліна Малій:

Не думаю, що коли-небудь зможу забути те, що сталося. І не можу з упевненістю сказати, що не буду здригатися при феєрверках і розчепленні вагонів...