Ми жили на Північній Салтівці в Харкові. Місяць перебували у пеклі, сиділи з дитиною та рідними в підвалі. У перший день війни ми почули вибух біля кордону з Росією. Ми всі вийшли на балкони та почали кричати, що почалася війна. Я виїхала до батьків у інший район. Там ми постійно перебували у сховищі. Салтівку бомбили постійно, не було жодного тихого дня. Ми боялися вийти на вулицю. Ми були в шоці та не знали, що робити та як виживати.

Продуктів не було взагалі, ми харчувалися із запасів. Ми намагалися пекти хліб, наші чоловіки знаходили м'ясо. Нам привозили його, але треба було під обстрілами за ним іти.

Коли моя дев’ятирічна дочка почала плакати та благати виїхати, я не змогла вчинити по-іншому. Зараз ми живемо на Сумщині. Тут відносно тихо, та ми поки залишаємось тут. 

Я сподіваюсь на перемогу та повернення додому. Треба відбудовувати країну. Я мрію, аби моя дитина жила щасливо в оновленій Україні.