Ми мешкаємо у Краматорському районі, в селищі Билбасівка. Мені 53 роки. Старша донька була поруч, потім виїхала.

У перші дні, коли їхали на роботу, бачили ракети, які летіли в напрямку Краматорська.

Шокувало, коли снаряди вибухали поруч, тоді навіть дах підіймало. Коли вікна дрижать від обстрілів, це важко переносити.

Важко морально, коли проїжджаєш по місту, а людей майже немає. Місто наче мертве, бо людей багато виїхало.

Я нікуди виїжджати не збирався. У нас батьки старенькі. Вивозити їх не можна, та і вони не хочуть їхати. Коли діти виїхали, ми переживали за них. Ще переживали за сина, який служить. Зараз у нас проблема в тому, що племінник поранений в Дніпрі лежить.

Хочу прокинутися і почути, що війна закінчилася. Щоб вона закінчилася в один момент: як почалася, так і закінчилася. Але зрозуміло, що так не буде. Ми віримо, що перемога буде за нами, і все буде добре.