Я з-під Слов’янська, з селища Билбасівка. До війни моє життя було прекрасне. Тепер воно стало однозначно гіршим. У 2016 році я народила ще одну донечку, і ось війна знову наздогнала всю мою родину, в першу чергу - чоловіка. Уже вдруге.
Перший день війни? Так і не пригадаю. З Криму все почалося, Донецьком і Луганськом продовжилося. А 24 лютого 2022 року всі новини кричали про повномасштабне вторгнення. Чоловік думав недовго: взяв рюкзак та й поїхав на війну. Він і досі там.
Найскладнішим виявилося виїхати з міста. Ми виїжджали ранньою весною, повернулися в середині літа, коли наші солдати трошечки відігнали росіян. Тепер розумію, що поквапилася з від’їздом, треба було перечекати. Хоча, з іншого боку, мої діти багато де побували: і в Костополі, і в Чернігові, і в Одесі. Море побачили.
Війна позначилася на стосунках з рідними. З матір’ю в мене складні взаємини. Брат на тлі цього всього почав пити, тому з ним я взагалі не спілкуюся. Із сестрами – теж, бо різні погляди на всю цю ситуацію.
Вода є, в мене тут криничка недалеко. Вода смачна, м’яка. Їжі загалом вистачає. Чоловік зарплату отримує, плюс гуманітарна допомога регулярна, тому я ні на що не скаржуся.
Єдине, що мені не подобається, – що дуже часто бомблять, особливо ночами. Спати просто неможливо. Морально важко. Але останні чотири дні дуже тихо. Це бентежить. Мій чоловік – військовослужбовець, і його походи на передову теж не дуже тішать. П’ю заспокійливі. Тяжка ситуація. Не знаю, чим воно все скінчиться. Сидимо чекаємо. Скоріше б закінчилася війна.
