Історії, які ви нам довірили
Кравчук Аліна
9-г клас, Ліцей № 25
Вчителька, що надихнула на написання – Миронова Оксана Дмитрівна
Війна. Моя історія
Я бачу сон, як я мала у вишитій сукні біжу по полю, доганяючи перший промінь сонця, який лягає на росисту траву, і я біжу в село. Село, у якому я народилася!
Двадцять четверте лютого, п’ята година ранку.
Тихий, стривожений голос мами, що промовляв: «Донечко, вставай, подзвонив тато, розпочалася війна»…
Я виринаю із теплих обіймів сну. Заплакані очі мами та повне нерозуміння слів, які вона промовила. Вибухи за вікном, тремтіння підлоги та стін, холодом оповили моє тіло. Тисячі запитань у моїй голові, та жодне не змогло потривожити маму, яка поспіхом збирала одяг, документи, продукти. Короткі тривожні розмови мами по телефону.
Мої батьки – лікарі. Перший день війни я провела у лікарні з батьками, спостерігаючи як лікарі виборювали життя у смерті.
В цей день відбулися зміни у моєму світогляді. Я зрозуміла, що небо може бути не тільки мирним. Під звуки сирен небо наповнювало мене страхом та очікуванням ворожих ракет.
Ранок, четверте березня.
Ворожа ракета залишила мене без домівки знань – зруйновано мій ліцей №25. Цей день призвів до виникнення почуття пустоти та невпевненості у майбутньому. Подальші дні перебігали без мрій, без мети, без планів.
Бажання допомогти нашим воїнам привело мене у маленьку волонтерську родину, де пакували продукти та медикаменти. Вони повернули мені впевненість у собі та у майбутньому нашої країни. Кожна людина, яка допомагає нашим воїнам, наближає перемогу.
Іноді я стаю свідком розмов моїх батьків, коли вдома вони обговорюють робочі питання на рахунок поранених бійців, які евакуйовані з передової. Їхні переживання про майбутнє молодих хлопців, які залишилися без кінцівок, нерозуміння їхніх родин як себе вести з воїнами, які мають посттравматичний стресовий розлад.
Розповіді про зустрічі бійців з дружинами, матерями, дітьми. Та мовчать, якщо когось не вдалося врятувати.
Я дякую кожному воїну, за те, що я маю змогу спати у теплому ліжку, а вони сплять у холодних окопах, маю світло щоб вчити уроки та отримувати знання, а вони мають ліхтарі, маю теплу їжу, а вони розігрівають її на окопних свічках. Молюся Богу, за кожного та кожну, хто захищає нашу Україну.
Все на світі минає, ніщо не буває вічним! І не сон я хочу бачити, а наяву. Як на мирне небо України зійде сонце, та перші промені ляжуть на золоті колоски пшениці, пробуджуючи ранніх пташок, які здійнялися в небо проголошуючи: «Слава Україні!»
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
