Я живу в Дружківці Донецької області. Мені 54 роки. До війни все було гаразд. Працювали. У нас було господарство, потихеньку якось справлялись з оцим усім, а потім оце таке трапилось.

24 лютого ми увімкнули телевізор і все побачили. Розмірковували, що робити далі. Вирішили залишатись вдома: що буде, те й буде. Чоловік занепав духом на фоні цієї війни і помер. Добре, що поряд живуть батьки – ми з ними разом якось перебиваємся. То вони до мене ходять, то я до них, хоч вони вже у віці – тримаємось разом.

Дякую, що у нашому місті дають гуманітарну допомогу. Бо немає роботи. Я не знаю, як би ми виживали. Дякувати Богу, що у нас є своє господарство, свій город. Щось посадимо, щось виростимо, щось буде своє.

Шокували страшні вибухи, особливо на початку війни, і зараз теж не втихає.

Ми живемо за 35 кілометрів від Бахмуту, чуємо постріли цілодобово, а там – взагалі страхіття. Я не знаю, як вони там бідолашні виживають, скільки там їх залишилось і куди їм подітися з худобою, котами і собаками. Все це шкода. Треба брати з собою, бо ж куди їх дівати?

Рашисти наступають, а люди відступають до Костянтинівки. Зараз я сиджу у своїй хаті, а воно гримить і гримить.

Я з дому нікуди не виїжджала від початку війни – сиджу на одному місці. У нас тут розселяються по будинках українські солдати – вони нам допомагають, хто чим може. У часи війни це дуже добре.

Страшно, звичайно, але звикаємо. А що поробиш? Нам нікуди подітись. Кругом обстрілюють. Тому надіємось на перемогу.

Така розруха навколо. Якщо тут будуть одні руїни, то я навіть не знаю, з чого буду починати. Молю Бога, щоб хоч будинок залишився, бо дітись буде нікуди. Що буде далі, я не знаю. Життя покаже.