Я пенсіонерка зі Снігурівки. Мені 70 років. Старшому сину 44 роки, він зараз служить у ЗСУ. Менший працює в Снігурівці на заводі. Маю двох онучок. Виїжджали з сім’єю в Кам’янець-Подільський. За час окупації наш завод розбомбили, а зараз хлопці поз’їжджалися, відновили завод і працюють там. Мають лише один вихідний, бо дуже багато роботи. 

Ми були в окупації дев'ять місяців. Сиділи без світла, без води. Потім почали підвозити воду. По три години стояли за нею в чергах. Важко було. Діти повиїжджали, у Снігурівці мало залишалося людей. 

Сина меншого забирали росіяни. Якось прийшли та витягли з ліжка. Дві доби тримали в підвалі, били сильно. Потім випустили. Він прийшов, а в нього руки, ноги  – усе синє. Його били битами, і навіть по голові. 

Коли виїхали до Кам’янця-Подільського, то там його забрали до лікарні. Він знепритомнів, із рота піна пішла. Йому зробили МРТ і виявили тріщину черепа. Сина там підлікували. 

Ці гади такої нам біди наробили! Гинуть молоді хлопці. У сусідки син загинув. Другий повернувся, і його пів року лікували в Києві: щелепа перебита, осліп. Прийшов додому молодий хлопець, але вже інвалід. 

У нас розбили всю інфраструктуру. Зруйнували школи, службу зайнятості, адміністрацію. На деяких вулицях з землею зрівняли людські будинки. Завод розбили, елеватор. Багато молодих хлопців ловили і били в підвалах, знущалися з них. 

Зараз усе потихеньку відновлюють. Таких заводів, як у нас, три на всю Україну, які робили томатну пасту, напівфабрикати. Син там до війни пропрацював п’ять років. Зараз трохи легше, бо все вже є: світло, газ, вода. І сміття вивозять. 

Наш дім не постраждав. В нашому районі багато двоповерхових будинків. Наші всі цілі. А у сина, який служить, вилетіла вся лоджія. Він встиг приїхати, поміняти вікно, а потім його забрали на війну. Він із січня служить.

Хочу, щоб війна швидше закінчилася.