У нас була дуже велика родина – семеро дітей. Тато наш має три ордени Слави. Усі діти працювали й усі вчилися.  Ніхто не курив, не пив і не сидів [у в'язниці]. У мене дві дочки. Одна, старша, уже на пенсії, вихователем пропрацювала. Це дочка від першого шлюбу. Менша дочка працювала методистом. Перед війною вони в Умань переїхали. У них двоє дітей.

Я працювала в «Азовсталі» вогнетривником. У 45 років вийшла на пенсію. Займалася городом, будівництвом. Ми виписали в «Азовсталі» піддони з-під цегли, розбирали та робили з дідусем будиночок собі. Балки купили на Заводі Ілліча. Були на злам бараки – ми купили один барак, розібрали його, перевезли сюди й побудували собі будиночок. І живемо тут. 

Дуже сильно нас обстріляли 7 лютого 2015 року. Дуже сильно й несподівано з усіх гармат. Ми раніше, коли несильний обстріл був, ховалися в гаражі. А 7 лютого 2015 року несподівано о 9 годині вечора почався обстріл. І ми не встигли нікуди вискочити, бо якби ми вискочили, нас би осколками розрубало. Ми впали на підлозі й лежали.

А потім о 5 годині ранку 8 лютого [був] точно такий самий обстріл несподіваний. Закінчився він, ми вийшли. Навколо все горить, усе палає: там будиночок горить, там будиночок горить. На нашій вулиці згорів будинок. Ну, ось так і живемо. Піти боїмося, тому що переживаємо, що розкрадуть у нас тут усе. 

Молитви з дідом читали, просили Господа Бога, щоб він нас зберіг і будиночок наш. Просили: «Господи, збережи наше життя. У нас є ще діти, онуки маленькі». Хочеться ж ще пожити… І будиночок ми своїми ручечками склали, скрутили. Ми тут відпочиваємо. У квартирі той стукає, той кричить, той музику грає, той ще щось. А тут нам спокійно.

Коли був обстріл Східного в Маріуполі, у старшої дочки – там внизу приватні будинки, і в один будинок влучив снаряд. Господарю цього будинку ноги відірвало. Поки до лікарні довезли, він стік кров'ю. А від нього осколки пішли до нас. Там наша квартира на сьомому поверсі, і в нас у двох вікнах пробиті шибки. 

А якось я вирішила поїхати скупитися на ринок. Я завжди, коли йду з квартири, усе вимикаю: газ, воду. І я – за воду, а води немає. Світла немає, зв'язку телефонного немає. Нічого немає. І я одягаю в передпокої куртку, щоб іти на Київський ринок, і в цю мить обстріл! Я дивом не вийшла з квартири.

Обстріл пройшов – я вийшла на ринок. Скупилася й дивлюся: дуже багато загиблих. Усі лежали і там, і там, навколо люди лежали. Сусід наш загинув на Київському ринку. У магазини снаряди влучали. І загинув наш Валера. Багато загиблих. Сім'я на Київському ринку загинула: бабуся, дідусь, мама і син. Їх четверо загинули в одну мить. Дівчинці з нашого будинку ніжку відірвало там. 

Страшно було. Навколо дим, горить усе. Пожежні миттю приїхали. Вони всі вже напоготові були. 

Напевно, ангел-хранитель наді мною літав. Зупинив мене, не дав вийти. Щось зупинило, не знаю. 

Чоловік завжди за мене переживає. Він мене тепер не відпускає одну в місто, зі мною їздить. Тому що я вже двічі на вулиці втрачала свідомість. Іду, раптом в очах темно – і втрачала свідомість. 

75 років уже, може, уже трішечки залишилося. Хочеться жити. Онуки ще, три з половиною роки внуку маленькому. Хочеться жити.

Рінат Ахметов один-єдиний нам допомагає. Велика подяка від нас. Це величезна допомога.