Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
переглядів: 1499
Аліса Іванівна Ткаченко
вік: 76
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
photo6
Черненко
Черненко
«Молитви з дідом читали, просили Господа Бога, щоб він нас зберіг і будиночок наш»

Вона збиралася на ринок за продуктами. Трохи забарившись, дивом врятувалася від обстрілу. Якби вийшла, жінки могло б і не бути серед живих. Знайомий їхньої родини, який також пішов на ринок, загинув саме тоді.

Дуже багато загиблих. Усі лежали і там, і там, навколо люди лежали. Сусід наш загинув на Київському ринку. У магазини снаряди влучали.

У нас була дуже велика родина – семеро дітей. Тато наш має три ордени Слави. Усі діти працювали й усі вчилися.  Ніхто не курив, не пив і не сидів [у в'язниці]. У мене дві дочки. Одна, старша, уже на пенсії, вихователем пропрацювала. Це дочка від першого шлюбу. Менша дочка працювала методистом. Перед війною вони в Умань переїхали. У них двоє дітей.

Я працювала в «Азовсталі» вогнетривником. У 45 років вийшла на пенсію. Займалася городом, будівництвом. Ми виписали в «Азовсталі» піддони з-під цегли, розбирали та робили з дідусем будиночок собі. Балки купили на Заводі Ілліча. Були на злам бараки – ми купили один барак, розібрали його, перевезли сюди й побудували собі будиночок. І живемо тут. 

Спочатку потихеньку стріляли, ніби граються: то звідти стріляють, то звідти. Ми ще виходили на город і дивилися, звідки і хто стріляє.

Дуже сильно нас обстріляли 7 лютого 2015 року. Дуже сильно й несподівано з усіх гармат. Ми раніше, коли несильний обстріл був, ховалися в гаражі. А 7 лютого 2015 року несподівано о 9 годині вечора почався обстріл. І ми не встигли нікуди вискочити, бо якби ми вискочили, нас би осколками розрубало. Ми впали на підлозі й лежали.

Молитви з дідом читали, просили Господа Бога, щоб він нас зберіг і будиночок наш

А потім о 5 годині ранку 8 лютого [був] точно такий самий обстріл несподіваний. Закінчився він, ми вийшли. Навколо все горить, усе палає: там будиночок горить, там будиночок горить. На нашій вулиці згорів будинок. Ну, ось так і живемо. Піти боїмося, тому що переживаємо, що розкрадуть у нас тут усе. 

Молитви з дідом читали, просили Господа Бога, щоб він нас зберіг і будиночок наш

Молитви з дідом читали, просили Господа Бога, щоб він нас зберіг і будиночок наш. Просили: «Господи, збережи наше життя. У нас є ще діти, онуки маленькі». Хочеться ж ще пожити… І будиночок ми своїми ручечками склали, скрутили. Ми тут відпочиваємо. У квартирі той стукає, той кричить, той музику грає, той ще щось. А тут нам спокійно.

Коли був обстріл Східного в Маріуполі, у старшої дочки – там внизу приватні будинки, і в один будинок влучив снаряд. Господарю цього будинку ноги відірвало. Поки до лікарні довезли, він стік кров'ю. А від нього осколки пішли до нас. Там наша квартира на сьомому поверсі, і в нас у двох вікнах пробиті шибки. 

А якось я вирішила поїхати скупитися на ринок. Я завжди, коли йду з квартири, усе вимикаю: газ, воду. І я – за воду, а води немає. Світла немає, зв'язку телефонного немає. Нічого немає. І я одягаю в передпокої куртку, щоб іти на Київський ринок, і в цю мить обстріл! Я дивом не вийшла з квартири.

Молитви з дідом читали, просили Господа Бога, щоб він нас зберіг і будиночок наш

Обстріл пройшов – я вийшла на ринок. Скупилася й дивлюся: дуже багато загиблих. Усі лежали і там, і там, навколо люди лежали. Сусід наш загинув на Київському ринку. У магазини снаряди влучали. І загинув наш Валера. Багато загиблих. Сім'я на Київському ринку загинула: бабуся, дідусь, мама і син. Їх четверо загинули в одну мить. Дівчинці з нашого будинку ніжку відірвало там. 

Молитви з дідом читали, просили Господа Бога, щоб він нас зберіг і будиночок наш

Страшно було. Навколо дим, горить усе. Пожежні миттю приїхали. Вони всі вже напоготові були. 

Напевно, ангел-хранитель наді мною літав. Зупинив мене, не дав вийти. Щось зупинило, не знаю. 

Чоловік завжди за мене переживає. Він мене тепер не відпускає одну в місто, зі мною їздить. Тому що я вже двічі на вулиці втрачала свідомість. Іду, раптом в очах темно – і втрачала свідомість. 

75 років уже, може, уже трішечки залишилося. Хочеться жити. Онуки ще, три з половиною роки внуку маленькому. Хочеться жити.

Рінат Ахметов один-єдиний нам допомагає. Велика подяка від нас. Це величезна допомога. 

Хочемо, щоб війна закінчилася. Щоб стрілянина скінчилася. Мені здається, ми виживемо. Ми виживемо, ми потихеньку. Ми багато не їмо, трохи їмо з дідусем. Хочемо, щоб дітям нашим і онукам мир був. Війни не треба нам. Навіщо вона потрібна?

slide1
slide2
slide3
slide4
slide5
slide6
slide7
slide8
slide9
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій