«Моє перше запитання було не як справи, а «Тату, тут точно не стріляють?»

Це було чотири роки тому. Почалася війна. Мій тато тоді поїхав у відрядження, і він не бачив усіх воєнних дій. Стріляли далеко, тому в нас було тихо, але ситуація швидко погіршувалася.

Я з мамою, сестрою і братом не могли довго виїхати. Але в один день у наш будинок влучила куля [снаряд] і повністю вибила квартиру нашим сусідам. Ми дуже злякалися, швидко одяглися й побігли в підвал, просиділи там 4-5 годин.

Моя мама побігла збирати речі – за нами приїхав мій дядько, і ми поїхали до Харкова, до тата.

Я була така налякана, що тато виводив мене з цього стану місяць. Тому я пішла до школи в жовтні. Потім мого тата звільнили, і ми переїхали до Маріуполя.

Потім я дізналася, що мій хрещений помер, від мене приховували цілий рік, я дуже багато плакала. Через рік заспокоїлася. Зараз я ходжу до школи, добре вчуся. Я дуже щаслива, у мене багато друзів. Я малюю. Іноді буває, що сумую за Донецьком, за хрещеним. У мене з'явилася ще одна сестра, їй уже три роки, брату сім років, сестрі дев'ять років.