Лілія виїхала з Оріхова разом із трирічним сином, коли їх будинок постраждав від обстрілу. Дорогою було дуже небезпечно. Неспокійно і у Запоріжжі, де вони знайшли тимчасовий притулок

Усе сталося неочікувано. 24 лютого почали стріляти. Страшний день був. А 26 числа була ще гірша стрілянина: стали будинки руйнуватися, вікна випадати.

В Оріхові води не було. Підвозили, набирали баклажками, світло було дуже рідко, про газ взагалі мовчу. А щодо гуманітарки – то дуже рідко, там взагалі, можна сказати, допомоги жодної.

Я мати-одиначка, дитині три роки. Нам почало вже на голову все сипатися, під ноги розліталися осколки. Я зібрала дитину – і ми поїхали. Думала більше не про себе, а про дитину: їй ще жити й жити, ставати на ноги.

Дуже було багато народу - всі хотіли виїхати, ще й стріляли постійно. Виїхали третьою чи четвертою маршруткою. Ззаду стріляли, а ми їхали.

Зараз ми з дитиною удвох у Запоріжжі. Тут теж час від часу стріляють, але не так, як в Оріхові. Якось не хочеться виїжджати за межі цього міста. Знайомих немає, та й родичів теж. Ми гуманітарну допомогу отримували. Не дуже шикарно, але потихеньку живемо.

Синочок уже спокійно говорить про все, якщо сирена загуде або бахкає. Йому смішки, але розуміє, куди прилетіло, і мені розказує. Погано, що садочка нема - він дуже хоче гратись із дітками. Треба, щоб війна закінчилася й діти ходили в садочок або до школи, як раніше. 

Надіємося, що війна скоро закінчиться, а там уже - як буде. Може, сьогодні, може, завтра, а може - через рік.  

Майбутнього поки не уявляю. Живемо і побоюємось: щоб не бахнуло, не стрельнуло поряд. Чекаємо на закінчення війни. Хочеться, щоб дитина була весела, щаслива, без оцих страхів.