Ющук Анна, 9 клас, Смолінський ліцей №2 Смолінської селищної ради Кіровоградської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бурла Олена Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна змінила наше життя на до та після, на тоді та тепер, вчора та сьогодні. За цей період часу я зрозуміла, хто є хто… Вже скоро 1000 днів, як йде клята повномасштабна війна, розв'язана росією проти України, а я й ще досі пам'ятаю вечір 23 лютого  та ранок 24 лютого 2022 року.

23 лютого я вітала сестру, яка закінчила університет. Сама ж готувалася до контрольної роботи з зарубіжної літератури та спілкувалася з подругою. Тоді я не розуміла, наскільки я була щаслива, коли всі були вдома…

24 лютого зранку я прокинулася й побачила повідомлення від подруги: "Аню, почалася війна"… В той момент в мене ніби зупинилося серце. В той день замість того, щоб збиратися у школу, я збирала тривожну валізу й писала сестрі, яка була в Ірпені.

25 лютого увесь день я пробула з мамою, допомагаючи збирати та фасувати гуманітарну допомогу, а ввечері ми пішли допомагати плести маскувальні сітки. Вже через декілька днів я почула першу повітряну тривогу. Вона здавалася незакінченою та такою страшною. Ми бігли до укриття. В одній руці в мене була сумка з документами, а в іншій собака, який не розумів, що відбувається. Він дивився на мене, мов хотів запитати: " Куди ми біжимо?". Напевно, тварини - це найбеззахисніші істоти, які є у цій війні.

Багато тварин залишилися без господарів, тому що вони кинули їх, тікаючи від війни. А деякі й геть загинули… Так не повинно бути..!

Протягом  двох тижнів у нашому ліцеї були "канікули". Вдень я та сестра були у бабусі, разом не так страшно, справді ж? Та при кожній тривозі ми бігали у сусідній під'їзд, де було облаштовано укриття. Постійно було відчуття незахищеності, відчуття, що такого не може бути у 21 столітті.  Але, на жаль, війна та похід до сховища продовжується і  сьогодні…

1 вересня 2022 року ми вийшли у школу, але у дистанційній формі, під час кожної тривоги урок припинявся і ми йшли у сховище...

10 жовтня 2022 року  я дізналася, що мій дядько потрапив у полон. Я не можу передати, який страх мене тоді охопив. Це було нестерпно боляче і страшно! Так продовжувалося приблизно 15 місяців…

31 грудня 2022- 1 січня 2023. Новий рік. Здавалося б - свято, новий етап життя, має статися щось приємне! Але ні. 31 грудня весь день були повітряні тривоги й обстріли міст, навіть перебої зі світлом, а вночі під промову президента України літали літаки та ракети над будинками…

2023 рік для мене був швидким та незрозумілим. Було мало приємних спогадів. Восени та взимку постійно вимикали світло через обстріли ворогів.

Я постійно задавалася питанням: "А що було б, якби не почалася війна? Яке тоді б було життя?", але відповіді на це питання я так і не знайшла. На жаль,  відповіді я не знаю, бо війна продовжується… 

31 січня 2024 року, коли відбувся черговий обмін полоненими, моїй бабусі зателефонували з невідомого номеру. І далі слова: " Я на кордоні, був обмін!" Уявляєте нашу радість! Це був один з найщасливішиих моментів мого життя!

Зараз ми всі також ходимо в укриття. Кожної ночі повітряні тривоги, вибухи, чиєсь обірване життя, розбиті мрії та знищені будинки.

Ми не забудемо це ніколи, тому що «Vincit qui meminit» (Перемагає той, хто пам’ятає).

В моєму селищі є алея Слави. Вона присвячена загиблим воїнам нашого маленького містечка. Так ми вшановуємо пам'ять  воїнів, які віддали своє життя за наше вільне майбутнє. На жаль, там також є учні нашого ліцею, які так хотіли спокійно жити, мріяти і кохати… Але їхні рідні більше ніколи не обіймуть та не скажуть, як сильно вони їх люблять… Бо стали вони небесними янголами. Я дякую усім військовим та волонтерам, українцям та просто людям, які наближають нашу Перемогу.