Тарнавська Дар'я, 9 клас, Ліцей №3 Новокаховської міської ради Херсонської області

Вчитель, що надихнув на написання есе -  Тарабанова Яна Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна завжди приносить величезні втрати невинних життів, і ця не стала винятком. Я ніколи не могла уявити, що моє покоління зустріне війну у всій її жорстокості, але доля завжди приносить несподіванки — не завжди ті, які ми готові прийняти.

Війна ввірвалася в наше життя раптово, розбила мрії та змінила наше уявлення про все.

Коли в інтернеті з'явилася інформація, що 16 лютого 2022 року почнеться війна, я почала хвилюватися і навіть уявити не могла, що на мене чекає. 24 лютого я прокинулася звичайно – будильник на телефоні свідчив про те, що час вставати до школи. Здавалося, нічого не передбачало біди. Потім я зазирнула у телефон та побачила повідомлення від наляканої подруги.

Спершу нічого не зрозуміла, та коли почула від батьків: "Почалася війна", — серце стислося від страху. Авжеж, я думала, що вона не затягнеться надовго.

Нам казали, що мирних жителів не чіпатимуть, і тільки це мене трохи заспокоювало. Але це виявилося брехнею. Моїх двоюрідних братів тримали в полоні цілий тиждень, я дуже хвилювалася за них. На той момент я ще не бачила вибухів та страждань на власні очі, але була переповнена жахом перед невідомим.

Влітку того ж року кожного дня над нами літали гвинтокрили. Однак, як би сумно це не звучало, я звикла до цих звуків.

Але все одно було страшно, у голову з’являлися погані думки. Та дорослі мені казали: «Якщо над нами літають вертольоти, то це ще не страшно. Страшно буде, коли нас почнуть "звільняти"». На жаль, це виявилося правдою. Я завжди мріяла, щоб нас швидше звільнили від окупації, але ніколи не могла уявити, якою ціною це буде.

Літо 2023 року стало одним із найважчих у моєму житті. Було дуже багато вибухів, обстрілювали двори, вбивали людей і тварин.

Я бачила, як гинуть невинні створіння, і мені було нестерпно боляче від цього. Російські військові ховалися по наших вулицях, і це було дуже небезпечно, та, на щастя, моя родина не постраждала. Окрім одного інциденту: 6 червня російський військовий націлив автомат на мого тата, погрожуючи розстрілом. Тоді ми з мамою стояли поруч. Та якимось дивом начальник того солдата наказав йому зупинитися.

Ця мить була наче вічність — у ній зосередилися страх, відчай, біль і надія.

Утім, не всі мали таку удачу. Моя улюблена собака Дуся смертельно постраждала під час цих подій. А коли ми були змушені переселитися до будинку сусідки, її пес Малюк також постраждав від обстрілів. Це літо сильно позначилося на моєму моральному стані, та зараз, коли все минуло, я починаю відчувати, що рани поступово загоюються та мені не так боляче згадувати все те, що тоді відбувалося у моєму житті.

Найбільше мені сумно усвідомлювати, що я втратила стільки незабутніх моментів зі свого підліткового життя, які могли б бути з моїми однокласниками.

Я досі з теплотою згадую наш п’ятий та шостий клас, як нам було добре, хоча ми на це не так звертали увагу. Часто вигадую різні сюжети, де я вдома з моїми друзями, а іноді такі сюжети з'являються у моїх снах. Ті прості моменти здаються тепер справжнім скарбом.  

Мені дуже шкода, що наш народ втратив стільки хорошого у своєму житті: хтось — спогади, а хтось — життя і своїх близьких.

Тим не менш, ці 1000 днів війни навчили мене стійкості, витривалості та вмінню цінувати все, що я маю. Я сповнена надії на те, що війна закінчиться і що ми зможемо відбудувати наше життя. Вірю в наших героїв, у Збройні Сили України, які роблять усе, щоб ми могли знову жити в мирі.