Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Ольга Миколаївна

«Мої старі не витримали самотності, я втратила батьків»

переглядів: 716

Ольга переїхала до Маріуполя разом із дочкою. Вона перенесла всі тягарі переселенкий і зараз намагається знайти себе як професіонал. У Донецьку її повернення не дочекалися старенькі батьки. Але і в Маріуполі Ольга не відчуває себе в безпеці.

Відмінно пам’ятаю, коли і як все почалося – 26 травня 2014 року. Я в приватному будинку батьків, на їхньому городі висаджувала помідори. Піднявши голову вгору, побачила два вертольоти, які рухалися в бік аеропорту. Мені здалося, що відбувався повітряний бій, але як виявилося, це один вертоліт прикривав іншого. Мені про це тато сказав, щоб не лякалася: вони не стріляють один в одного, один прикриває хвіст іншого.

Фактично на моїх очах розгорталися події. Постійні обстріли в місті з усіх видів озброєння і, звичайно, підвали, відсидка в них. Коли в селища приїжджали представники ОБСЄ, вони запитували, із якого боку летіло. А ти сидиш в цей час у підвалі і не можеш нічого сказати.

Дуже довго просто я не вірила, що все відбувається по-справжньому. Для мене це був театр абсурду, свідомість не хотіла сприймати дійсність. Мені здавалося, що це повинно ось-ось закінчитися, усі зрозуміють абсурдність того, що відбувається.

Але ось у нас в селищі зникло світло та почали псуватися продукти. І всі говорили тільки про те, як їх рятувати, тобто були вже зосереджені на утилітарних речах, що допомагають вижити. Ділилися один з одним, куди і як краще ховати документи, як їх виносити, у скількох пакетах.

До війни я працювала на Дитячій залізниці імені Віктора Васильовича Приклонського. Це було моє життя, я обожнювала його. І втратила... У мої функції входила охорона праці. Коли почалися військові дії, ми почали навчати працівників і дітей як правильно падати на землю під час обстрілів, що потрібно робити, як закривати голову, як під час вибухів діяти, щоб не отримати контузію і так далі.

Мені здавалося, що я все знаю, і коли це станеться, усе правильно зроблю. Але коли це сталося, виявилося, що знання кудись поділися. Я потрапила під досить масивний обстріл. Теоретичний досвід порятунку – шукати лунку, стрибати, накриватися – перейшов у практичний дуже швидко і яскраво.

Коли активізувалися бойові дії і вже перебувати там було неможливо, з’явилися думки, що треба виїжджати. Але тоді довелося б залишити старих батьків. Для мене цей момент став переломною віхою. Вони відмовилися їхати категорично.

Мені було важко, і цей переїзд мене дуже надломив. Я припинила існувати як професіонал, мені довелося заново шукати себе. У мене ж дуже незвичайна спеціальність – інструктор виробничого навчання. Таких фахівців в Україні було небагато, дитячих залізниць лише вісім було. Я розуміла, що знайти таку ж роботу мені буде дуже важко. Втратила я себе як професіонала, як хорошу дочку.

Втратила будинок... Досі пам’ятаю, як було страшно бачити свій будинок із діркою в даху, з вибитими шибками, а найголовніше – з лежачою після інсульту мамою. Я тоді під час обстрілу думала, що не встигну затягнути її в підвал. Коли цей обстріл минув, і я вийшла на вулицю, подивилася на свій будинок із боку вулиці, то була в шоку. Зовні було страшніше, ніж усередині. І таких подій було досить багато.

Зрештою, я з дочкою приїхала до Маріуполя. Тут теж було неспокійно, і ми збиралися їхати далі, може, у Київську область, але все-таки залишилися тут.

Складнощів було багато, і вони не закінчуються. Важко було знімати житло, тому що ціни зросли в рази. Дуже важко було шукати школу дитині. Дочка вивчала німецьку мову в Донецьку в спецшколі, і нам хотілося, щоб вона продовжила по цій німецькій програмі навчатися.

Приїхавши до Маріуполя, ми не знали, що в ліцеї міському є така програма. Звернулися у дві школи за місцем орендованого житла. В одній отримали відмову з посиланням: «Вас тут багато наїхало». У другій школі ми з’ясували, що є німецька мова, але вчитель звільнився – і дитина потрапила в школу без німецької мови.

Це дуже сильно вплинуло на життя дочки в подальшому, тому що плани були одні, а вийшло інше. Це був перший удар долі після втрати житла, втрати майбутнього, яким ми бачили для своєї дочки.

Мої старі не витримали самотності, я втратила батьків

Чи планую повертатися додому в Донецьк? Важке питання, у мене немає на нього відповіді. На жаль, мої старі не витримали самотності, я втратила батьків.

Раніше в мене матеріальне й побутове було в основі, а зараз розумію, що все проходить, що найголовніше – сімейні цінності. Але Маріуполь – не те місто, де можна постійно відчувати себе в безпеці. Тому що як тільки активізовуються бойові дії, стає чутно навіть тут.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Донецьк 2014 2015 2021 Текст Історії мирних жінки 2014 2015 переїзд втрата близьких безпека та життєзабезпечення внутрішньо переміщені особи обстріли Донецька 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій