Коли почалася війна, у мене не було паніки. Ми не раз чули вибухи за дев’ять років. Я не бачила всього того страшного, що бачили люди. Але мої друзі загинули у Маріуполі. Кожного дня ми дізнавались про загиблих знайомих.

Найважче було виїхати з Маріуполя, у нас не було водія, хоча машина з паливом була. Люди відмовлялись, бо боялися.

Одного разу нам зателефонували і запропонували водія і ми виїхали з колоною вірян церкви.

Потім ми виїхали, зараз я в Чернівцях працюю виконуючою обов’язків директора дитячого садка.

Я по життю оптиміст: думаю, що я не встигла отримати стрес. Мені здається, мій мозок блокує все погане. Як буде далі, не знаю. У мене відчуття, що ми повернемось. Майбутнє я бачу тільки в мирному Маріуполі зі своєю сім’єю і житлом.