Це був останній ранок нашого міста, ранок після святкування першої річниці маленької доньки, ніхто не міг уявити що ми зібрались останній раз. Мене о 5ранку розбудив дзвінок мами. Сльози, крики війна почалась . Почала телефонувати братові, він на той час був у Гостомелі, але зв'язку з ним не було.

В паніці почала збирати речі, старша донька плакала, чуючи звуки вибухів, що лунали з Новоазовська то околиць Черемушек.

Під час війни труднощі були майже у всьому. Їжа, вода, холод, що прибирав до кісток і скільки б не намагався зігрітися, все було марно, страх та стрес. Діти, які не розуміли, що буде далі. Відсутність зв'язку та світла.

Але найчастіше пригнічувало те, що ти безсилий, з однорічною дитиною на руках я не могла нічого.

Старша донька грузна та хвора серцем, а очима та душею хотілось допомагати нашим хлопцям та душити ворога голими руками. Мене шокувало тільки те, що ті люди, котрі посміхались нашим хлопцям та кричали на кожному кутку  "ми Українці" стали перевертнями, зрадниками. Шок, від якого я втратила мову та віру у людяність був після того, як окупанти після бою не дозволяли ховати наших хлопців та нівечіли тіла захисників.

Їдучи та дивлячись на все це, я помирала разом з ними.

Сказати чесно, мої батьки зробили все можливе, щоб ми їли хоч раз в день. Бо я годувала грудьми маленьку Алісу.

Тож я скажу, що з гуманітарною катастрофою не стикнулися. Бо інші помирали від голоду.

У мене дуже велика родина . Але зараз всі дуже далеко всі закордоном. В Україні лишились тільки ми з молодшим братом , мій чоловік та діти .

Родина чоловіка, на превеликий жаль, почала обожнювати окупаційну владу, тож на спілкуванні з ними стоїть хрест.

Я думала, що вже нічого не зможе змусити мене посміхатись, але після місяця  окупації, коли при в'їзді до Запоріжжя я побачила наш прапор та наших котиків захисників, я плакала ,кричала, посміхалась та готова цілувати їм руки, бо вони тримають наше життя та наш світ на своїх плечах.

Люди, які нам допомагали годували та обігрівали, я їм вдячна від всього серця.  Було дивно, що там пекло та холод і ніби нема життя ,а тут рідна Україна,захисники а за їх спинами мирне життя.

До війни я працювала у супермаркеті касиром та приймала товар. На момент вторгнення була в декреті. Зараз намагаюсь знайти роботу, але не знаю, як бути з молодшою донькою))) але думаю, що знайдеться вихід і з цієї ситуації.

Речі, які нагадують про початок війни, мабуть як і у багатьох, це ключі від квартири.

Наш будинок зруйнували ракети та бомби, люди у ньому горіли живцем, багатьох засипало у підвалах. Потім знесли все, що від нього лишилось і тепер там просто пустир. Коли перебираю речі та потрапляють до рук ключі, відчуваю жах та біль, сум за нашим життям за своїми сусідами.

Перший рік просто плакала, не вірила. Зараз плекаю надію ступити у наше місто Маріуполь у вільне Українське місто своїми ногами та вдихнути запах нашого рідного моря.