Мені 43 роки. Я з Маріуполя. Маю чоловіка і двох синів. Старшому – двадцять років. Він студент денного відділення Київського авіаційного університету. Менший син – п’ятикласник. Чоловік працював на Азовсталі. Ми жили добре. Мали квартиру й дачу біля моря. Через війну втратили їх. 

Другого березня минулого року зникли світло, зв’язок, вода. Люди об’єдналися, готували їсти на мангалі. Добре, що ми встигли запастися продуктами. Чоловіки ходили по воду до колодязів. Поруч збирали дрова. 

Десятого березня у наш двір прилетіла бомба – у квартирах вилетіли вікна і двері. Ми ночували то в коридорі, то в підвалі.

Ми виїхали 19 березня з сім’єю брата. Нас було дев’ять осіб. Ми з чоловіком узяли з собою тільки документи. На російських блокпостах окупанти перевіряли телефони. Чоловіків змусили роздягнутися, щоб оглянути їх на наявність татуювань. Жінок і дітей не чіпали. Було щастям побачити українські прапори. У Запоріжжі ми отримали гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Волонтери поселили нас в гуртожитку від Метінвесту, нагодували.

Ми приїхали до Запоріжжя якраз у той момент, коли комендантська година мала тривати три дні. У нас не було можливості купити продукти. У брата – маленькі діти. Ми дякуємо волонтерам, які забезпечили нас продуктами на цей період. Навіть молочко дали для дітей. Нас вразила така гостинність. 

Ми пожили в Запоріжжі тиждень, а потім переїхали в Кіровоградську область. Зараз мешкаємо в сімейному гуртожитку в місті Бобринець. Дуже хочемо повернутися додому. Чекаємо звільнення Маріуполя. Там залишилися мої батьки. Батько не має можливості отримувати пенсію. Бабуся померла там. Дуже хочеться, щоб окупанти віддали Маріуполь без бою.