Войцехов Максим, ІІ курс, фаховий коледж ракетно-космічного машинобудування Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара

Вчитель, що надихнув на написання — Говор Юлія Олександрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Мої 1000 днів війни стали непростим випробуванням, змінивши мій погляд на життя та додавши нових, іноді несподіваних відкриттів.

Перший етап цього шляху почався з переїзду до села. Коли війна увірвалася в наше повсякдення, мої батьки вирішили залишити Дніпро й шукати безпечніше місце. Так я опинився у маленькому селі Новоспаське на Дніпропетровщині, що стало для мене прихистком в останні пів року.

Саме тут колись жив мій дідусь, і перші дні, проведені у селі, нагадали мені моменти з дитинства, коли ми разом проводили час на природі: косили сіно, ходили на рибалку, купались у ставку... 

Спогади про нього й ті безтурботні дні підтримують мене, наповнюючи теплом і спокоєм у важкий час.

Життя в селі спершу здалося мені суворим і чужим. Я звик до міського ритму, шуму, великих доріг і безлічі людей навколо. Село здавалося дуже тихим, надто спокійним у порівнянні з містом, яке я залишив позаду. Проте з кожним днем я дедалі більше усвідомлював цінність цього спокою, який допомагав мені забувати про війну хоча б на короткі миті. З часом життя в селі розкрило переді мною свої незвичні принади, і я почав любити його.

Хоч друзів у мене тут зовсім не має, я багато часу проводжу з моїми домашніми улюбленцями — собакою та котиком. Вони стали моїми постійними супутниками, адже ми були відірвані від звичного кола друзів, поки не мали можливості повернутись у місто. Ці милі створіння додають мені сил, підтримують у найскладніші миті. Ми разом гуляємо по вулиці, дихаємо чистим повітрям і знаходимо втіху один в одному. Вони допомогають мені відчувати себе не таким самотнім у цьому новому світі.

Одним із несподіваних відкриттів у селі стала дідусева пасіка. Спершу це була лише ідея, спосіб зайняти себе чимось корисним. Але, створивши з батьком кілька вуликів і почавши доглядати за бджолами, я швидко зрозумів, що це більше, ніж просто заняття. Це стало частиною мого життя, а спостереження за трудовим життям бджіл дало мені нові відчуття спокою та гармонії. Поступово я навчаюсь розуміти бджіл, їхні потреби й поведінку. Це заняття наповнювало мене не лише внутрішньою радістю, а й певною гордістю: я зміг зробити щось корисне й стале. Мій мед став популярним не лише серед знайомих, а й серед односельців, і навіть сьогодні, коли війна триває, я продовжую його продавати.

Шість місяців у селі пролетіли швидко. З часом ситуація в моєму місті стала дещо стабільнішою, і ми з батьками вирішили повернутись додому. Хоча місто завжди було моїм домом, я почав сумувати за спокійним і розміреним життям у селі. Виявилося, що ці місяці, проведені серед природи, залишили глибокий слід у моєму серці. 

Мені бракувало свіжого повітря, тихих ранків, безкінечного простору навколо та звуків природи, які стали мені близькими.

Навіть моя пасіка, хоч і залишилася в селі, продовжувала нагадувати мені про ті спокійні дні.

Проте я розумів, що залишатися в селі надовго я не зможу. Місто було для мене домом, там залишалися мої друзі та звичний ритм життя. Це частина мене, яку неможливо замінити. Я зрозумів, що хоч би як мені не подобалось у селі, я завжди повертаюсь до міста, адже воно є невід'ємною частиною мого буття. Війна змінила моє життя, але також вона навчила мене цінувати кожен момент, розуміти свої справжні потреби та знову відкривати для себе прості речі, які раніше здавалися неважливими.

Мої 1000 днів війни — це не лише про втрати та біль, а й про знахідки, внутрішнє зростання та зміни. Це новий погляд на звичні речі, переоцінка цінностей і знаходження себе навіть у найскладніших обставинах.