Руслан з родиною до останнього сподівався, що їм не доведеться нікуди виїжджати з рідного селища на Донеччині. Та влітку там стало дуже небезпечно, тож вони вирішили евакуюватися. 

До початку повномасштабного вторгнення я мешкав з батьками в селищі Карлівка під Донецьком. Мені 30 років. Я працював на насосній станції. Коли почали обстрілювати селище та насосну станцію, тоді ми прийняли рішення виїжджати.  

24 лютого я був вдома, в Карлівці. 23 лютого був мій робочий день, все нормально було, а на ранок вже почалась війна. Про це я дізнався з новин по телевізору.

За цей час багато всякого було. Тим не менше, я вдома залишався до кінця липня. Деякий час ми під обстрілами працювали, а потім нам довелося евакуюватися.

Найбільший шок – це смерті близьких та знайомих, а також дітей по всій Україні. Особисто у мене 6 березня загинув дядько. Його навіть не змогли нормально поховати - він захоронений у братській могилі.

Він вийшов з дому і не повернувся. Добре, що хоч паспорт з собою взяв. Документ потім принесли додому, сказали, що він загинув.

Почався обстріл, він заховався за деревом, але не врятувався. Коли поїхали його забирати, його там уже не було. Тіло забрали і поховали, як – невідомо.

Евакуювалися ми також під обстрілами. Це було надзвичайно важко. Ми швидко зібралися, бігом сіли в машину і поїхали. Взяли з собою документи, одяг, який треба, щоб не залишитися без нічого взагалі. Все своє життя зібрали в одну машину і поїхали.

Ми приїхали у Мирноград, тому що у мене тут брат - він нам дуже допоміг. Спочатку ми до нього приїхали, а потім уже переїхали.

Зараз я вже півроку без роботи.

Я не можу сказати, коли закінчиться війна. Ви ж бачите, все міняється кожного дня. Але все одно, думаю, що ми переможемо, перемога буде за Україною. Коли - не знаємо, але Україна точно переможе.