Людмила Нехлюда

Нововоронцовський ліцей

«Війна. Моя історія»

У кожного своя історія, але всіх нас об’єднує дата 24 лютого 2022 р.

Ранок, а точніше близько 4:00 ранку, дзвінок телефону…війна. Російська армія підло почала обстрілювати мирний народ. Паніка…хвилювання…не віра…знову паніка…хвилювання за дітей…Що робити? Як? Куди їхати?

А далі «стоп», всі плани рухнули, життя зупинилося, кожна секунда як надія, надія в те, що це не правда.

Звичайно, відразу почали збирати речі, досить тривалий час перебували ще в рідному селищі. Я вчитель, навчалися і працювали дистанційно. Чоловіка, який працював електриком відправляють на простій. Але не зважаючи ні на що, ми продовжували знаходитися в селищі. Дуже швидко окупанти дісталися і до нашого селища, але Слава Богу не зайшли до нас, а так би мовити навідались декілька разів. Але і цього було достатньо, щоб зрозуміти всю небезпеку, яку вони несли.

Ми почали волонтерити, допомагати продуктами харчування та гігієною місцевим. Селище періодично обстрілювало окупантами, страждало багато будинків, були і великі руйнування і пожежі. Мій чоловік разом з іншими волонтерами допомагали як могли гасити пожежі, це було складно, але деякі будинки вдалося врятувати.

Крім цього, не дивлячись на те, що на той момент був на простою, ризикуючи своїм життям намагався разом з іншими такими ж добровольцями лагодити електромережу, яка після кожного обстрілу виходила з ладу.

Пам’ятаю, як в наше селище заїжджали цивільні з інших сіл (які були окуповані), щоб купити хоча б якісь продукти. Їх машини були з білими тканинами, деякі намагалися так виїхати з окупованих сіл. Але потім орки заборонили будь-який рух в нашу сторону. І тоді, коли вже було занадто гаряче в окупованих селах люди намагалися виїжджати понад берегом, дорогами про які на той момент не знали окупанти. Деякі більше доби йшли берегом в наше селище, щоб врятувати своє життя…Про таке, я читала лише в книгах і бачила тільки у

фільмах…І тут, хто міг подумати що це може статися в нашому столітті, що це побачать ветерани другої світової, які ще живі…

Напроти мого будинку жила бабуся з донькою і якось одного ранку, сильні вибухи…ми швидко схватили діток і побігли до більш безпечнішого місця у будинку, хоча від сучасної зброї не врятуєшся, відразу почала читати Молитву…ми живі. І тут новина, сумна, доньку сусідки вбито уламком…це страх…в цей момент жінка поралася по домогосподарству.

Потім знову обстріли, і знову жертви серед мирних людей.

Психіка та нерви не витримували, і ми приймаємо рішення вивезти діток разом з бабусею подалі. Самі ж продовжували волонтерити, та допомагати.

У нас дуже гарний будинок, красивий двір, собачки, коти, були кури, гуси. Я завжди любила виходити в двір, лягати на лавочку і спостерігати за небом, за птахами, прислухатися до звуків, так я відпочивала. І щойно хотіла знову вийти двір, лягти на лавочку, мені зателефонувала сестра і я лишилася з нею розмовляти в хаті, і тут вибухи, дуже гучні, наче геть поряд, було дуже страшно. Перечекавши, вийшовши на вулицю, я побачила що прилетіло під лавочку і вбило собаку, двір потрощений від уламків…і тут я починаю розуміти, що я могла там бути, то моє улюблене місце, цей день був моїм другим днем народженням. Прикро, що наш улюбленець загинув.

Моє життя дуже змінилося, тепер ми не можемо щось планувати, тому що розуміємо, що потрібно жити кожною секундою, бо вона може бути останньою…