«Мені зараз не важливо, який будинок, головне, що він є»

«Війна для мене – це ...»

Це досить складне для мене запитання. Напевно, це дуже хвилюючий етап мого життя, який розділив її на «до» і «після».

Коли для вас почалася війна на Донбасі?

Для мене знаковою подією стало 26 травня 2014 року, якщо не помиляюся. Після виборів президента на наступний день я вийшла на вулицю й побачила, як літають якісь військові літаки. Тоді люди не розуміли, що це таке, і були цим дуже налякані. Я запам’ятала цей день.

Вам доводилося бачити воєнні дії на власні очі?

Активних дій не бачила. Ясна річ, що всі чули. У наш балкон влучили осколки від снаряда, який зруйнував будинок навпроти. Ми бачили, що стало із цим будинком. У нашому ж вікні була кругла дірка від осколків. Це було досить моторошно.

Ще один момент, коли я їхала в маршрутці, десь поруч влучив снаряд, і водій не міг впоратися з керуванням і виїхав на зустрічну. Потім він все-таки впорався, але всі дуже злякалися.

Мене в той день мав зустрічати тато. Я виходжу на зупинку, а тата немає. А потім я бачу – він махає рукою мені з дому і кричить, щоб я йшла туди. Виявляється, в той день у декількох частинах міста вибухали снаряди.

Активних дій я не бачила, але бачила людей у військовій формі. Я відчувала страх. Ці події, розказані раніше, відбулися з різницею в три дні.

Якось я приїхала з Харкова до батьків додому, в Донецьк. Пам’ятаю, це був сімейний вечір, коли ми всі сиділи за столом.

Про що ви говорили з рідними й сусідами під час активних бойових дій?

Із близькими ми намагалися взагалі про це не розмовляти. Ми намагалися цю тему не зачіпати, особливо я, для мене це було болісно. Я намагалася ні з ким про це не розмовляти. Наприклад, я намагалася не говорити нікому в Харкові, що я з Донецька, якщо це можливо, принаймні, при першому контакті, і неохоче розповідала всі ці речі. Напевно, це була захисна реакція.

Що з пережитого досвіду війни вам запам’яталося найбільше?

Пам’ятаю, коли я гуляла з друзями в Донецьку, у березні 2014. Біля облдержадміністрації тоді стояли люди. І мені було дуже незрозуміло, навіщо вони там стоять і чому не з нашими прапорами. Ми пішли в Художній музей, а він знаходиться саме біля облдержадміністрації. Ми зайшли в музей, і працівники були дуже стурбовані, буквально ходили по п’ятах. Вони хотіли, щоб ми скоріше вийшли – щоб швидше закрити музей і піти подалі від цього місця. Відчуття було дуже дивне.

Якою була найважливіша подія цієї війни для вас?

Не знаю, складно сказати, таких подій було багато.

Нам властиво стирати з пам’яті неприємні події. Про яку подію з початку збройного конфлікту на Донбасі ви б хотіли забути (не можете забути)?

Я розумію, що це вже не моє місто, усе розкрадається. Замість старих кафе, якісь нові кафе, замість одних пам’ятників інші пам’ятники, ці білборди з дивними гаслами. Усе це мені важко бачити.

Я не можу забути й не можу усвідомити ще цих змін. Зрозуміло, що кожне місто змінюється. Якщо приїхати до Києва через 10 років, то це буде інший Київ, але це ж зовсім інші зміни.

Ви переїхали внаслідок війни?

Я вступала в Харкові на 5-й курс, тому в мене давно були думки, що було б непогано на магістратуру вступити в якесь інше місто, і так все збіглося. Із точки зору навчання жодних проблем не виникло, але були інші проблеми: потрібно було шукати житло, переїжджати.

Виникла інша трудність, коли я приїхала до Харкова вступати. Я повинна була повертатися назад. Туди я їхала ще на потязі, а назад потяг зняли, і о 10:00 вечора мені сказали, що потяг туди не йде взагалі. Нам сказали: «Добирайтеся, як хочете». Нам віддали гроші за квиток, звичайно, і довелося добиратися на автобусі. Назад довелося їхати перекладними через Маріуполь.

А що стосується самого переїзду, то мені дуже пощастило. Я швидко знайшла житло й мені трапилася гарна сусідка, у мене тут були знайомі, які теж зі мною до Харкова переїхали. Я швидко соціалізуватися.

Чи плануєте повертатися додому, коли війна закінчиться?

Напевно, ні. Я можу приїхати та якось допомогти, а повернутися – ні вже.

Які зміни принесла війна у ваше життя?

Я переїхала в інше місто добровільно-примусово. Я не бачу своїх батьків щодня. Ми постійно спілкуємося по телефону, але я не бачу їх так часто, як хочеться. Тобто такі масштабні зміни.

Чи відчуваєте себе в безпеці зараз?

Так, комфортно себе відчуваю, я навіть забуваю про якісь речі. У Харкові, в принципі, почуваюся комфортно.

Про що ви мрієте?

Мрії переважно пов’язані з професійною діяльністю. Наприклад, робота в міжнародній організації. Хотілося б, щоб мої соціологічні знання знадобилися. Ще мрію, щоб батьки були поруч, перебралися ближче.

Що таке щастя для вас?

Щоб були живі та здорові мої рідні й близькі люди, щоб усі почувалися в безпеці, спокійно. У принципі, я зараз себе відчуваю достатньо щасливою, просто є цей момент з батьками. Він не дозволяє мені почувати себе повністю щасливою.

Чи змінилося ваше ставлення до життя через війну?

У мене змінилося ставлення до дому. Раніше я вважала себе домашньою дитиною, тому що завжди жила вдома. Для мене будинок був поняттям статичним, а зараз будинок для мене поняття відносне, тому що я можу поїхати кудись і відчувати себе вдома там, де мене чекають, де я відчуваю себе комфортно, де є мої рідні та близькі.

Чого ви навчилися, поки долали всі ті складнощі, про які ви нам розповіли?

Я навчилася пристосовуватися до нових умов, стала самостійнішою і стала по-іншому ставитися до якихось речей, більш аскетично, я б сказала. Мені зараз не важливо, наприклад, який будинок або квартира, головне, що він є.