«Мені щоночі сниться, що стріляють, а я тікаю якимись лісами»

Батько загинув у 1945 році на фронті, чоловік помер у 1987 році, живу сама. На мені були батьки чоловіка та мої, за всіма дивилася, поховала. У мене двоє дітей, дочка живе в Щасті. Діти вже пенсіонери, хворіють. Мене обслуговує соціальний працівник, іноді діти.

Коли почалася війна, ні я, ні діти нікуди не виїжджали, тільки онуки. У мене четверо онуків, семеро правнуків. Діти при мені, а внуки ні. Слава Богу, моєї хати не розбомбили. Як тільки щось стукнуло – думаю, що знову стріляють, бахають, я вже тремчу. Питаю сусідку, а вона каже, що це сусід дах робить, ось так все і боюся. Я вже немічна; коли стріляли, навіть не могла сховатися.

Ми отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова, спасибі. Люди, спасибі їм, молимося за них.

Кожен день молюся, щоб мені не снилося це, щоб усе забути й більше не було. Важко, тому що війна – це дуже страшно. Мрія – щоб Господь дав мені сил і терпіння спокійно дожити до моїх останніх днів, щоб діти були живі та здорові. Більше ніяких у мої роки бажань немає.