Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
Людмила Довга

«Мені хотілося померти»

переглядів: 438

Це мій рідний дім, я тут народилася. А навпроти будинок, де з чоловіком ми жили. Купили його та жили вдвох. Чоловіка давно немає, діти померли – зять і дочка. Залишилося нас четверо – я з онуками.

Виживаємо. Що ж робити? Старший Андрійко добре вчиться, пішов зараз до школи контрольну писати. Катюша теж добре вчиться. У п'ятий клас будемо ходити вже. Меншенький – малесенький ще. Розумний хлопчик, усе розуміє. Усе в нас добре, було б здоров'я і війни не було б, а так все нормально.

Якщо правду сказати, мені самій хотілося померти. А потім якось переборола себе. Оформили опікунство. Живемо. Що ж робити? Ну, і діти підтримували старші. У мене дві сестри ще. Часто приходили, умовляли, що треба якось далі жити, що треба ж за дітьми доглядати, а не думати про себе.

У доньки був інфаркт, вночі трапився. Телефонують мені о 4 годині ранку діти. Андрюша телефонує і каже, що маленький Коля плаче, а мама не прокидається. Боже, я майже роздягнена прибігла, навіть капці не наділа. Почала робити штучне дихання їй. Але це не допомогло. Я подивилася – губи посиніли, уже все, зрозуміла відразу.

Сказали лікарі, що о другій годині ночі вона померла. Вона трошки хворіла. Як усі, поп'є ліки і далі живе, як усі ми. Стрес ще трапився через те, що зять помер, а вона залишилася з дітьми сама.

Якби не війна, ніби й переживати нема за що. Стріляли тут, не дай Боже. «Гради» коли почали обстрілювати, через нас кулі летіли.

Мама є мама, а бабуся – це бабуся. Іноді Коля мене називає мамою. Ну, назве, значить, так і будемо жити. Мама-бабуся. Я їх бережу, щоб вони роздягнені не ходили, щоб довго не провітрювалися на вулиці, щоб ноги сухі були. Стежимо, стежимо. Якщо треба дров нарубав, кажу: «Піди, Андрюшо, підрубай нам дров». Або води забере, принесе сюди, щоб мені ближче. А Катя наллє. Андрій забере, поставить.

Сьогодні прогулюємося нормально. А іншим разом стріляють, так ми і не виходимо тоді, боїмося. У нас тут полігон поруч – так голосно, буває, стріляють.

Рік тому, коли з радгоспу бомбанули, я думала, влучили в нашу хату. Нам здалося, що прямо біля нас снаряд пролетів. Так було голосно! Вікна заторохтіли, штукатурка посипалася. Загалом, було дуже страшно. Дітки серед ночі прокинулись і всі прибігли до мене на ліжко. І ми всі сиділи, тряслися.

Ольгинка 2016 Відео Історії мирних пенсіонери діти 2016 обстріли втрата близьких безпека та життєзабезпечення сироти діти
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій