Я з Маріуполя. Син був у полку "Азов" і загинув, захищаючи Маріуполь. 

У перший день війни чоловік пішов на роботу, я теж збиралась. Потім нам зателефонували, сказали, щоб залишалася вдома, бо почалася війна. Я пішла в магазин поруч з нами. Там не так багато людей було. Приготувала їжу і стала дивитися новини. 

Про те, що буде війна, я дізналася трохи раніше. Син був військовим і ми знали, що щось буде. 

Не було ні води, ні світла, Трошки запас їжі у нас був. Жахливо було, що кожного дня були нові руйнування. Горіли будинки, і я розуміла, який масштаб руйнування міста. Я йшла і щодня бачила нові могили. Люди викопали братську могилу за нашим будинком. Ось це було найжахливіше. Смерті безневинних людей. 

Йдеш по вулиці, а люди воду з калюж набирають. Те місто, яке було красивим і квітучим, перетворили у місто руїн і бомжів. Для мене це було найстрашнішим. 

У нас син був на "Азовсталі". Кожного для ми за нього хвилювалися. Їх бомбили день і ніч.

Коли місто вже окуповували, мене чоловік умовляв виїжджати. Я не погоджувалася, тому що в місті залишався наш син. Я розуміла, що окупанти в першу чергу прийдуть до нас і до батьків. І 28 березня зранку ми все ж зібралися і виїхали автомобілем. Це був понеділок. Доїхали до Мангуша. Простояли там на блокпосту майже 10 годин. Нас там застала ніч. Біля Токмака зустріли людей, які нас запросили до себе додому. Вони нас нагодували, дали прихисток. Ми там переночували і наступного ранку поїхали далі. Потім дуже довго простояли під Василівкою. Був уже майже вечір і ми ризикнули поїхали в об'їзд селами. І вже ввечорі побачили наші прапори (плаче). Ми зібралися в колону, плакали цілою колоною, коли їх побачили. 

Ми доїхали до Запоріжжя. Там нас зустріли. Ми там переночували, а потім поїхали далі. Ми просто їхали в нікуди. 31 березня нам зателефонували, що син загинув. Як зʼясувалося, 24 числа він загинув, а 25-го я вирішила їхати.

Ми їхали на захід України. Потім мені зателефонував мій роботодавець і дав телефон жінки, яка живе в Італії - вона запропонувала нам свою квартиру в Коломиї. Тут ми і живемо з 1 квітня 2022 року. 

Чоловік працював в порту. Він втратив роботу, і я також. 

Я дуже хочу, щоб війна закінчилась у цьому році. Дуже сподіваємося, що буде Перемога України.