Мені 57 років, я онкохвора. З початком війни у нас в селі під Гуляйполем не стало лікарень і ліків, тому ми переїхали до Запоріжжя. Син тут вступив до ліцею, а донька приїжджає за мною доглядати. Якби ліки були, може, так у погребі б і жили.

Тоді ще холодно було, дрова закінчувалися. Жили вчотирьох на одну мою пенсію - дві тисячі. Тоді дочка з внуком поїхали, а ми з сином вдвох залишилися. Грошей не вистачало навіть на їжу, бо основне – дрова і ліки. І дерть сіяли; що собакам намололи, то сіяли і варили кашу. Муки трошки було, то я оладки пекла, бо на хліб грошей не було.

По нашому селу стріляли, прилітали снаряди. У людей на дахах шифер тріщав, у нас на городі снаряди падали, для нас це страшно було.

Хлопці попали під обстріл, як снаряди падали, і син мій. Я злякалася і ліки закінчувалася. І за хлопців злякалася, за його друзів, і ми всі вирішили поїхати.

Дякую начальнику ОТГ не нашому, бо він сказав водію, щоб він взяв нас по дорозі, і нас доправили до Запоріжжя з усіма тими жителями, хоч ми до їхнього ОТГ і не відносимося.

Вважай, що ми бомжі. Для мене все шок. У мене з венами проблеми, з таблетками, з усім проблема. Куди не кинься, для мене все проблема. 

Молю Бога, молю солдатиків, щоб скоріше воно все закінчилося. Син мені розказує. що наші деякі села звільнили, але в сусідніх районах, може, скоро закінчиться. Якби хоч до нового року.