Я жила Селидовому. Не могла подумати, що почнеться війна. Я працювала директором школи. Намагалась організувати дистанційний формат навчання. Почались обстріли. Стало важко залишатись у місті. Мій син дуже боявся обстрілів, був дуже наляканий. Ми перевезли шкільне майно, тож залишатись вже не було сенсу. 

Я з чоловіком та дітьми виїхала з міста. Довгий час не знала, що з учнями,  бо зв’язку з батьками не було. Це було найстрашніше. 

Зараз я чекаю тільки миру. Планую у майбутньому просто жити та радіти.