Неля Орлова працює кухарем вже 45 років. Вона народилася й усе життя прожила в селі — знає кожного, і кожен знає її. Коли прийшла війна, лишилася на місці, не поїхала. І, як каже сама, ніхто з місцевих не чекав наказу чи вказівки: люди самі об’єдналися, щоб допомогти армії. 

З перших днів повномасштабного вторгнення Неля Францівна разом з іншими жінками ліпили вареники, пекли пиріжки, готували гарячі страви для українських військових. Їжу возили самі — до частин, що стояли біля села. Солдати, зворушені цією підтримкою, дарували квіти. "Ми хотіли, щоб вони відчували себе як вдома", — каже Неля. Щоранку жінки йшли до праці, як на звичайну роботу, бо знали: хлопці чекають. Її донька, яка працює в садочку, також ставала вдосвіта — місити тісто, готувати, допомагати.

Наразі у ліцеї, де куховарить пані Неля, – потужний волонтерський осередок.  До роботи долучалися й пенсіонерки, й молодь.

У розповіді Нелі – й особистий біль. Племінник загинув на фронті, зять був поранений, але знову повернувся на передову.