Біла Карина, 9 клас, Червонокам'янський ліцей Попельнастівської сільської ради Олександрійського району Кіровоградської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Костиря Світлана Георгіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року. Ранок. Звичайнісінький …. Прокинувшись, почала збиратися до ліцею. Відчула якусь гнітючу тишу (хоча зазвичай на кухні завжди чути голоси). Зайшла до кімнати і побачила, що дідусь і бабуся сидять і дивляться одне на одного та мовчать. Брат щось бурмотів собі під ніс, заходячи до кухні. «Війна, діточки!..»,- ледь чутно промовила бабуся,  і сльози потекли по її щоках. Розумію, що занять сьогодні не буде. А що далі?! Повернулася до кімнати – крик, страх, паніка, сльози, як горошини, покотилися по щоках.

Можливо, це помилка, бабуся щось не так зрозуміла. Телефон… Новини…Ні…все правильно, страшна біда прийшла у кожен дім.

Як бути? Що робити? У цей день моїй родині довелося приймати вагомі та серйозні рішення. Залишатися чи їхати з країни? Рішення родини – залишитися…  за умови, якщо буде безпечно. Збирали все найнеобхідніше, склали, ось вона «тривожна валіза»:документи, гроші, ліки, теплий одяг, продукти, вода - все  на перший час.

Перша повітряна тривога була найстрашнішою. Будь – який звук викликав тривожність, спочатку навіть спати було страшно.

Війна – це те, що я раніше бачила лише у художніх фільмах або читала у книжках, чула з екрану телевізора, але, здавалося, що це було так давно, не тут… Проте, коли вона прийшла в мою державу, то стала страшною реальністю, яка змінила все і всіх: людей, мрії, мене.

Здається, найстрашніше позаду: трішки звиклися з подіями,новинами, сиренами, повітряною. Живемо, працюємо, переживаємо…

Ось уже й 2023 рік, весна… Вона стала для нас не привітною, а особливо новина, яку ця пора нам принесла… Мій дядько Віктор(мамин старший брат) змінив свій цивільний одяг на військову форму, став на захист кордонів моєї країни. Він був у зоні АТО, на військовій справі знався. Ми не знали, коли побачимося знову, але всі старалися триматися. Бабуся благословила, обійнялися, сіли на доріжку… -Пора!.. Збігали дні за днями. Дядько телефонував, писав. Я бачила і чула, як бабуся плаче ночами, як щовечора опускається на коліна перед іконою Божої Матері,  мама читала новини, гортала, оновлювали сторінки в телефоні щохвилини. 

Довгий час отримували від дядька Віктора короткі повідомлення: «Все нормально», «Живий», «Не голодні», «Тримаємося». Кожне таке повідомлення, як ковток свіжого повітря – все добре, все буде добре.

Весну змінило літо, сонечко припікати стало сильніше. Спека, задуха. Повідомлення стали надходити рідше. І ось одного літнього дня зв'язок обірвався. Телефон мовчав. Спочатку ми намагалися себе заспокоїти. Напередодні дядько говорив: «Я можу два-три дні  не відповідати на ваші повідомлення або дзвінки. Не хвилюйтеся, звільнюся і напишу або зателефоную». День, другий, тиждень –телефон мовчить. Бабуся дивилася на нього, немов зачарована, чекала…

Ніхто нічого не знав, не казав. Нам повідомили, що він вважається безвісти зниклим. Хотіли приховати це від бабусі, але де там…

Через декілька днів в Інтернеті з’явилося відео, з якого дізнаємося, що дядько- в полоні. Це був такий удар, який складно описати словами. Страх, розпач, невідомість, злість – все змішалося. В головах моїх рідних виникали запитання, які залишалися без відповіді: «Де тримають? Його стан? Поранений?» Щодня ми шукали хоч маленьку зачіпку, найменшу згадку про дядька в новинах, телеграм – каналах, месенжерах, списках. Мама зі своєю сестрою писали в усі організації, просили допомоги… Надіялися. Тепер надія живе у кожній дрібничці.

Все це дуже змінило мене. Я відчула, як війна проходить не тільки у сутичках з ворогом, а й через людські серця, які то завмирають, то частіше починають стукати.

Коли близька людина в полоні або зникла безвісти, час для рідних і близьких зупиняється. Ти живеш лише з однією думкою: аби витримав, аби не зламався. І якось не помітно для себе розумієш, що ти теж змінюєшся, стаєш впевненішою, сильнішою, бо маєш зберігати надію не тільки за себе, а й за нього.

Почала по-іншому цінувати кожен день. Ранок, погляд, посмішка, звичайний сніданок з родиною, світло вдома, день без повітряних тривог – усе це стало чимось святим.

Кожен новий день без поганих новин – подарунок долі. Я почала більше говорити з бабусею, підтримувати маму, адже живе слово, підтримка рідних-це найголовніше сьогодні. Я зрозуміла, що сила- це не тільки тримати зброю в руках, а й тримати віру в серці. Війна зробила з мене іншу людину. Я зрозуміла, що немає нічого ціннішого за людське життя, за родину, за Батьківщину. Я навчилася бути вдячною за тишу,за можливість бачити рідних і спілкуватися з ними. Війна відібрала безтурботність, але дала глибинну мудрість. Вона вбила байдужість, але народила відповідальність. Мій дядько став для мене символом незламності. Навіть у полоні, навіть без зв’язку – я знаю, що він тримається. І ми тримаємося і підтримуємо одне одного.

Я щиро вірю, що дядя Вітя скоро повернеться додому, і ми всі сядемо за один стіл, і будемо слухати його розповіді. Він говоритиме, а ми мовчатимемо з повагою та вдячністю.

Ця війна залишила слід у кожному серці українця і в моєму також. Вона навчила мене, що навіть у найтяжчі часи не можна здаватися. Війна стала частиною мого життя. Вона навчила нас цінувати кожен прожитий день, свою родину, одне одного, свій дім, дала нам розуміння, що життя одне, виокремила  важливе та відсіяла другорядне. А ще, як це не страшно звучить, війна вказала нам на істинну цінність найважливішого: любові, віри, надії, підтримки найдорожчих…