Мене звати Богдан. Я з міста Мирноград. Мої батьки пів життя пропрацювали на шахті. Батько відав всього себе, 30 років працював на ШУ Покровське. Дідусі працювали. Мати працювала. Вугільна справа в нашій родині була цією історію. Цією епохою.

З дитинства я вже почав вболівати за донецький "Шахтар". Зі школи почали їздити на всі матчі "Шахтаря". Потім вже подорослішали і почали самі бувати в Донецьку, це було свято, коли "Шахтар" виступав. Таку атмосферу можна було зрівняти з Днем шахтаря.

Все моє життя і життя всіх моїх близьких належало донецькому краю. Це як подих повітря, як ковток води. Ти не можеш існувати без свого краю.

Коли почалась війна в 2014 році, ми всі дуже сподівались, що Донецьк залишиться українським. Але на жаль. Треба було забути всі свої мрії про навчання, а згодом - і працю в рідному Донецьку. Це було страшним ударом.

Вся моя родина продовжувала жити в Мирнограді, і були мрії, що все ж колись повернеться наш улюблений Донецьк. Але почалася нова запекла жорстка руйнівна війна, з такою силою, що увесь світ став чорним.

З перших днів війни я почав активно допомагати рідному краю і насамперед - воїнам, які його боронять. З Дніпра я возив їжу, воду, таскав технічну воду. Бо місто було майже без води. Потім це переросло в щось більше, вже були автівки, дрони, дуже багато їжі, медицина.

Ніхто не хотів залишати все своє життя і їхати в нікуди. Але, на жаль, ворог підійшов впритул до нашого рідного міста. Без жалю почав зтирати з лиця землі все, що люди наживали багато років.

Стало питання існування. Вже коли до міста було 1 км, і по місту літали дрони, вся моя родина - батьки, бабусі і дідусі все ж втратили надію. Я зміг їх вивезти в більше безпечні місця. Це було 2024 року в вересні. Тепер кожен день – в чужому місті, в чужому будинку... Для нас всіх це стало великою біллю.

Там, де ти прожив з дитинства, і скільки ти витратив свого життя на те, щоб чогось досягти, за одну мить стало безцінним. Тепер ти ніхто. Ти просто існуєш, але вже без душі. В тебе вирвали та розтоптали твоє серце.

Без дому жити неможливо. Особливо якщо твій дім – це Донбас. Бо саме тут сходить Українське сонце. Саме цей край виборює силу і волю з древніх часів. Це край справжніх мужніх чоловіків та сильних жінок.

Наразі я, навіть попри тяжкі часи, продовжую свої гуманітарні подорожі на Донбас. І сподіваюсь, що колись він буде мирний, тихий та квітучий. Ми всі хочемо назад в свої будинки. Навіть в ті руїни, але бути вдома. Бути вільним. Та не залежати ні від кого.

Дякую Фонду Рінату Ахметова за допомогу українцям в такі тяжкі часи.