Лимар Регіна, 9 клас, Гімназія № 15 м. Сєвєродонецька Луганської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гостєва Ольга Ігорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це одна із найжахливіших трагедій, яка може спіткати людство. Вона завдає шкоди не лише матеріальним благам і життю людей, але й має потужний вплив на психологічний стан кожного, хто її пережив. Наслідки війни для психіки часто залишаються прихованими, але вони можуть бути настільки ж руйнівними, як і фізичні травми.

Мирні жителі, особливо ті, хто опинився в зоні бойових дій, також переживають надзвичайний стрес. Для багатьох війна стає справжнім випробуванням на витривалість.

Постійні обстріли, відсутність базових умов для життя, втрата близьких – усе це залишає глибокі рани на душі людини. Багато людей втрачають віру в майбутнє, вони не бачать сенсу у своїх діях, що призводить до депресії та емоційного вигорання. Внутрішньо переміщені особи та біженці – це ще одна категорія людей, чиє життя руйнується війною. Їхні будинки знищені, вони змушені залишати рідні місця і шукати притулку в інших країнах або регіонах.

Втрата дому, соціальних зв’язків, статусу – усе це впливає на їхній психологічний стан, викликаючи відчуття самотності, безнадії та тривоги.

1000 днів війни – це не просто календарні дати, що тягнуться нескінченною стрічкою. Це 1000 днів переживань, сумнівів, надій та розпачу. Кожен новий день ставав викликом, а ніч приносила неспокій і страх.

Наче кожен постріл, кожен вибух, що розривав тишу, мав відлуння у моїй душі та ламав внутрішній світ.

Я пам'ятаю, як проходили ці дні: один за одним, наче у сірій темряві, де кожен крок супроводжувався невпевненістю. Постійне очікування новин, тривожні погляди на телефон, нескінченні думки про майбутнє. У ті моменти я відчувала себе ніби на лезі ножа, коли звична реальність розсипалася на очах, а спроби знайти надію перетворювалися на марні зусилля.

У перший день я не могла повірити, що війна справді почалася.

З дитинства, коли я себе ще погано пам’ятала, батьки розповідали мені про війну, її наслідки та чому частина Луганської й Донецької областей, півострів Крим перебувають в окупації. У школі щороку до свят ми, школярі, писали листи нашим захисникам. Я щоразу старалася вкласти у них свою душу: мені здавалося, що хтось, на ще далекій передовій, читатиме той невеликий клаптик паперу, де дитячою рукою будуть написані слова подяки та побажання перемоги.

А коли я перейшла до шостого класу, війна наздогнала і мене у рідному Сєвєродонецьку.

Психологи вирізняють декілька стадій сприйняття проблеми, серед який заперечення та прийняття є альфою та омегою усього переліку. Мені здається, у моєму випадку стадій було дві. Спочатку я не вірила, не хотіла покидати те, що так любила: мою кімнату, сповнену спогадів, затишну кухню, де мама випікала найсмачніші торти, свою бібліотеку, ще по-дитячому просту, але власну… Вулицю, де колись гралась з дітворою, місто, яке знала «від» і «до».

Мій дім став сповненим вогню і пахнув смертю. Мій дім просив мене йти.

У травні нам вдалося виїхати до міста моря Одеси. Колись я мріяла жити на березі моря; не дарма кажуть, що бажання потрібно загадувати дуже акуратно. За декілька тижнів моя родина звикла до нового місця проживання, проте досить часто, за спільною вечерею, всі пригадують, що вдома було найкраще.

Щоб гнати від себе тугу – ходимо сім’єю на різні волонтерські заходи. Але ж куди подіти внутрішнє «я», яке плаче за домом?

Сумні думки постійно переслідують мене, нагадуючи, що кожен втрачений день залишає свій слід, і що навіть коли війна завершиться, я вже ніколи не буду тією, ким була до цього. Кожен новий ранок – це ще одна боротьба із самим собою. Як примиритися з тим, що життя, яким я його знала, розсипалося на шматки?

Як залишатися сильною, коли всі навколо тебе гублять сили?

Коли світ навколо мене стає темнішим, я шукаю хоч якусь світлу крапку в усьому цьому хаосі. Та часто ці пошуки закінчуються лише ще більшим розчаруванням. Моє власне "я" зникає серед цього сум’яття, перетворюючись на тінь. Я часто задумуюся про своє місце у всьому цьому, про те, чи знайду колись спокій після такого шляху.

Психологи називають такі переживання «депресивним станом», а я заперечую – це «хандра», як каже моя мама.

А щоб її прогнати, потрібно на щось відволікатися. Невелику віддушину я знайшла у занятті пауерліфтингом, який робить мене сильнішою не лише фізично, але й морально.

Таких, як ми, переселенці, в Одесі багато. На моєму шляху зустрічалися люди з Маріуполя, Донецька, Луганська, Бердянська, Мелітополя. Одна знайома з Генічеська сказала: «Я тут, бо поруч море, не можу жити без нього».

А я не уявляю себе без зелених степів, Сіверського Дінця і алеї троянд. Без АТБ на розі будинку, без свого дворика…

Раніше я часто ходила до моря і дивилася вдалечінь. Мій песик з радістю складав компанію: він чудовий друг і ніколи не задає зайвих питань. Тоді мені хотілося все кинути, здатися, припинити боротися. Але тоді щось всередині мене тримало на плаву, змушувало рухатися далі. Це була не просто війна десь на кордоні – це була моя внутрішня війна за себе, за своє місце, за свою віру в завтрашній день.

Я вдихала повітря на повні груди і поверталася до своєї чужої квартири.

1000 днів, які стали дорогою через втрати і біль, але врешті-решт привели мене до того, щоб почати переосмислювати, що означає жити. Можливо, це не шлях, який я обрала, але це мій шлях, який я повинна пройти до кінця.