Мені 64 роки. Я з села Князівка Херсонської області. Ми з сином-інвалідом виїхали на початку квітня, а чоловік залишився. 13 травня він загинув від осколочних поранень. Зараз мої сини в Польщі, а я живу в доньки у Запоріжжі. 

Про початок війни я дізналася від доньки. Після неї зателефонували знайомі з Калинівського й сказали, що повз їхнє село пройшло дві величезні колони російських танків. 14 березня окупанти ввійшли в наше село, заселилися у порожні будинки. На воротах доньки був намальований герб. Росіяни сказали стерти його, а вона відмовилася. Тоді вони на трьох бронетранспортерах наїхали на ворота й зім’яли їх. 16 березня доньчин чоловік пішов з дому й не повернувся. Ми досі не знаємо, що з ним сталося. 

Під час війни в нашій сім’ї стільки трагедій сталося! Один зять загинув в автокатастрофі, інший – пропав безвісти, померли мій чоловік, тітка й сестра.

Мій будинок і домівки синів наполовину зруйновані. Я б поїхала в село, але сини за кордоном, а я без них не відремонтую житло. Ще й донька залишилася одна з двома дітьми. Її п’ятирічний син не розмовляє. Тому я поки побуду біля неї, підтримаю. 

Мрію, щоб не було війни і щоб мої внуки були щасливі. У мене їх вісім: двоє дітей в однієї доньки й шість – в іншої.