Ми переселенці з 2015 року. Раніше ми мешкали у Макіївці. Коли почалася війна, ми не змирилися з новою окупаційною владою і переїхали до міста Маріуполя. Мій чоловік пішов захищати батьківщину, а ми залишалися в Маріуполі ще два місяці під обстрілами й окупацією. Я з двома дітьми виходила з міста пішки. До Тернополя я добиралася майже місяць, бо неможливо було виїхати через обстріли. Чоловік мій залишився у Маріуполі і потрапив у полон. Уже десять місяців він там. 

Коли розпочалася повномасштабна війна, спочатку не вірилося. Ми раніше вже переживали обстріли, думала, це ненадовго. Коли стали обстрілювати сильніше й частіше, коли на нас почали скидати бомби із літаків, було дуже страшно і хотілося, щоб швидше це все закінчилося. Але з кожним днем ставало все гірше і гірше. 

Вирішили виходили з міста, коли поруч біля будинку розірвалася бомба. У той момент, коли ми перебували неподалік від третьої лікарні, туди прилетіла авіабомба з літака. Коли вже не було що їсти і ніде було взяти продукти. Сусідні будинки горіли. Потрібно було вибиратися що б там не було. 

Ми йшли пішки у бік Мелекіного, повз нас їхав чоловік і підібрав нас на виїзді із Маріуполя. Там був останній російський блокпост. Потім ми поїхали до Мангуша, з Мангуша - до Бердянська. Хочу подякувати дівчатам з Бердянська. Дітей вивезли з інтернату, а нас там розмістили. Нам там дуже допомагали: і годували, і надали все, що потрібно. Місяць ми провели у Бердянську, бо дороги закрили, були обстріли. Ми змогли виїхати з п'ятої спроби. Було таке, що у Василівці ми жили три доби в автобусі. Попри це, довелося повернутися назад, тому що орки не пропускали через блокпост на Запоріжжя. 

Найбільше шокувала жорстокість окупантів. Як вони бомбили мирні будівлі і мирних людей: влучили у наш драмтеатр, знищували лікарні. Скільки людей загинули у підвалах, згоріли, скільки людей вбиті лежали на вулицях! Це така жорстокість! Я ніколи з цим не змирюсь, ніколи їм цього не пробачу! 

Коли я потрапила на підконтрольну територію, мені повідомили, що мій чоловік отримав кульове поранення обох ніг, був у військовому шпиталі, потім їх переправили на завод Ілліча, і звідти взяли в полон. Стільки місяців тиші - і тільки нещодавно ми дізналися, в якому місті він перебуває - раніше взагалі ніякої інформації не було. І найстрашніше, що він не знає, живі ми чи ні. Ті хлопці, яких звільнили, мені зателефонували і повідомили. Вони так домовилися між собою: кого першого звільнять з полону, той телефонує родичам інших полонених, і повідомляє. Хлопці мені сказали, що він кульгає дуже, потрібна операція на ногу, але вже ходить. Перебуває у росії, у місті Вязьма. Його поки не міняють. Чекаємо, віримо сподіваємося. Дуже хочу, щоб чоловік швидше повернувся. 

Хочеться, щоб війна швидше закінчилася. Щоб рашисти залишили нашу країну, звільнили наші міста і щоб був мир. Дуже хочу побачити своїх рідних вдома. Нашого будинку вже немає, але рідних дуже хочу побачити. Свого чоловіка я востаннє бачила 23 лютого. Його на одну годину відпустили, і знову він поїхав на свій корабель. Він служив на кораблі "Донбас" у Маріуполі.

Мій порятунок - це мій маленький син. Він не дає засумувати і впасти в депресію. Після обстрілів він став погано розмовляти. Ми водимо його до логопеда, до невпропаталога.