Війна розкидала родину Тетяни в різних населених пунктах. Про чоловіка вона взагалі нічого не знає, адже з ним немає зв’язку.

Я з Нікопольського району. Мені 37 років, у мене п’ять діток. Їм одинадцять, дев’ять, сім і двом - по шість років.

В перший день війни я була у родичів в Запоріжжі. Чоловік мій перед Новим роком поїхав навідати паралізовану маму у Кам’янку-Дніпровську, туди прийшла окупація - і він досі там. Зв’язку з ним немає.

А ми з дітьми приїхали до родичів. О шостій ранку 24 лютого збирались їхати до чоловіка в Кам'янку-Дніпровську, і якраз якийсь мужчина пробіг вулицею і каже: «Заберіть дітей з вулиці! Почалась війна».

Ми поїхали до себе в село - до моєї мами, а не в Кам'янку. Моя мама інвалід, вона зовсім нічого не бачить і я хвилювалась за неї. Поки було відносно тихо, ми були з мамою. А коли обстріли посились, я винайнала перевізника і нам довелось виїжджати у Запоріжжя.

Я не знаю, як далі бути. Можливо, треба буде їхати на захід країни. За кордон я точно не хочу. Спробую лишитись у Запоріжжі - так найближче до мами буде. До того ж, у мене багато родичів в Запоріжжі і в Дніпропетровській області. Батьківщина є батьківщина.

Я акустичну травму отримала минулого тижня. Тепер доводиться лікуватися. Я була коло дитячої лікарні, коли обстріляли ДніпроГЕС - потрапила не в те місце і не в той час.

Люди одразу присідали і відкривали рота, тому що так треба робити, щоб зменшити тиск. А я після цієї звукової хвилі перестала чути хвилин на п’ять-десть, потім відчула різкий біль в голові, у вухах, в носі.

Для мене не зрозуміло як війна могла початися в 21 столітті. Ми ж не доісторичні люди якісь! Діти навчаються дистанційно, а вже хочуть ходити до школи, в дитячий садок.

Є й зворушливі моменти. Нас дуже трепетно і турботливо підтримує єврейська община Запоріжжя. Дітки мої погано розмовляють, і община допомагає мені з лікарем. Але здебільшого люди, які не постраждали особисто, ще не зрозуміли, що таке війна.

Війна скінчиться, коли люди стануть розумнішими. Адже вона не просто так сталась - нам всім треба зробити висновки. Скінчиться це коли влада не тільки нашої країни, а й інших країн прийме таке рішення. Але це триватиме довго - не рік і не два.

Я мрію про спокійне звичайне життя. Немає різниці в селі чи в місті. Щоб не було цих безкінечних тривог, адже діти реагують на сирени, зривається нервова система. Я мрію, щоб всі мирно жили, як до війни. Раніше нам чогось не вистачало, щось ми бідкалися, тепер розуміємо, що багато чого взагалі неважливо. Важливо лише мати можливість спокійно йти вулицею і не боятись, що зараз десь гахне і тебе травмує, або щось разбомбить. Вже стільки людей полягло і скільки ще загине! Страждають всі абсолютно. Тому хочеться, щоб просто не було війни. Все може бути, навіть над здоров’ям можна працювати при бажанні. Головне – щоб був спокій.