Ольга з родиною вирушила з окупації, коли прильоти стали небезпечно близькими. До того вона сподівалась, що все обійдеться, як у 2014 році

Ми жили у Маріуполі. У мене двоє дітей і чоловік. Дітям по 12 років.

24 лютого я була вдома, діти повинні були йти до школи. Вранці по вайберу я дізналася, що уроків не буде, бо почалась війна. Ми вже чули вибухи. Мені треба було забрати маму – вона жила далеко від нас. Я хвилювалась за чоловіка – він захищає Україну.

Мені важко згадувати те, що ми пережили у Маріуполі. Сирени, вибухи, ракети, літаки над головою. Води не було, ми постійно шукали, де взяти воду. Ми зібралися з родичами, і всі принесли з собою те, що було вдома, тож їжа в нас була. Навіть коли ми йшли з Маріуполя, їжа ще залишалася, ми її віддавали.

Ми думали, що все буде так, як у 2014 році, і швидко скінчиться. Але сталось інакше. Мій будинок зруйнований. Я була у батьків. У нас була машина, але не було чим її заправити. А потім - навпаки: було чим заправити, але вже не було машини.

Ми вирішили виходити пішки в Мангуш, нас було 14 чоловік. Жінки і діти, лише двоє чоловіків: мій батько і чоловік меншої сестри. Батька хотіли забрати й розстріляти.

Троє ДНРівців з автоматами побили його добряче. Потім батька відпустили, але цей момент для мене був найважчим.

З нами йшла молода дівчина, вона була вагітна. Коли ми вже потрапили в Бердянськ, у неї стався викидень.

У Запоріжжі нас зустрічали волонтери й наша поліція. Їхнє ставлення до нас зворушило. Це були перші позитивні емоції після всього, що з нами трапилося.

Ми були у Польщі, а в серпні повернулися до Києва. Мій  чоловік у полоні. Я його чекаю й нічого про нього не знаю. Мені важко. Я розумію, що війна не закінчиться навіть якщо в росії зміниться президент. Щоб вона закінчилася, треба щоб у людей з'явилася совість. Але цього, на жаль, не станеться. Я мрію про спокійне життя. І щоб  Україна стала такою, як раніше. Хочу повернутися додому, в Маріуполь. Моє життя лишилося там.