Вісім місяців я жила в окупації під обстрілами. З першого дня війни мені стало страшно, бо я не знала, чого чекати. Коли росіяни зайшли у місто, життя стало нестерпним. Я з родиною не піддавалась паніці, намагалась триматись.
Росіяни приходили до нас та запитували, чому ми не беремо від них гуманітарну допомогу. Я відповідала, що ми не голодуємо, що у нас все є. Я не хотіла від них нічого брати.
Після визволення села стало трошки легше, але виживати все одно тяжко. Після теракту на Каховський ГЕС мій будинок повністю затопило, зараз відновлюємо, робимо ремонт. Свого майбутнього я поки що не бачу. Один день прожили - і Слава Богу. Хочеться вірити, що війна скоро скінчиться.
